Містер Боудітч лежав на лівому боці. Під штанами кольору хакі над правим коліном випинався якийсь вузол. Не треба бути лікарем, щоб зрозуміти: нога зламана, а судячи з тієї опуклості, перелом мав бути тяжким. Я не міг визначити, скільки років містерові Боудітчу, але він був досить-таки старий. Волосся майже повністю посивіло, хоча в молодості він, певно, був як морквина, бо в шевелюрі досі прозирали руді пасма. Вони надавали волоссю іржавого вигляду. Зморшки на щоках і довкола рота були глибокі, як жолоби. Попри холоднечу, на лобі в нього виступили краплини поту.
— Потрібна допомога, — сказав він. — Упав з проклятущої драбини.
Він спробував показати пальцем. Від цього трохи посунувся на сходах і застогнав.
— Ви дзвонили в дев’ять-один-один? — спитав я.
Він глянув на мене як на дурного.
— Телефон у
До мене тільки згодом дійшло. Містер Боудітч не мав мобільного. Не розумів, навіщо вони, майже не знав, що воно таке.
Знову спробувавши ворухнутися, він вишкірив зуби:
—
— То краще не рухайтеся, — порадив я.
Я набрав 911 і сказав, що потрібна швидка на ріг Соснової та Платанової, бо містер Боудітч упав і зламав ногу. Я пояснив, що схоже на тяжкий перелом. Мені видно, як кістка напинає холошу штанів, і коліно, здається, набрякло. Диспетчер попросив назвати номер будинку, тому я спитав у містера Боудітча.
Він знову зиркнув на мене своїм поглядом «ти від природи дурний» і відповів:
— Номер один.
Я переказав це жіночці, а вона пообіцяла негайно відправити швидку. Попросила мене залишатися біля нього й накрити чимось теплим.
— Він і так пітніє, — сказав я.
— Якщо перелом такий тяжкий, як ти кажеш, то це, напевно, від шоку.
— Ем, добре.
Радар пришкутильгав назад — вуха прищулені, гарчить.
— Тихо, мала, — сказав Боудітч. — Лягай.
Радар — вона, а не він, як виявилося, — лягла біля підніжжя сходів з виразом полегшення. Вона важко, уривчасто дихала.
Я зняв бейсбольну куртку й хотів був накрити нею містера Боудітча.
— Ти що це надумав?
— Сказали вас накрити чимось теплим.
— Мені тепло.
Але я бачив, що це неправда, бо він починав тремтіти. Він опустив підборіддя, щоб подивитися на мою куртку.
— Старшокласник?
— Так, сер.
— Червоне з золотом. Як у Гіллв’ю.
— Так.
— Спортом займаєшся?
— Американський футбол і бейсбол.
— «Їжаки». Яка… — Він спробував поворухнутися і скрикнув. Радар нашорошила вуха й стривожено подивилася на нього. — Яка ж то дурнувата назва.
Не погодитися я не міг.
— Містере Боудітч, ви краще не рухайтеся.
— Ці сходи мені вже скрізь врізаються. Треба було лежати на землі, але я подумав, що заповзу на ґанок. Тоді всередину. Я мусив спробувати. Тут скоро буде срака як холодно.
Я подумав, що тут уже срака як холодно.
— Добре, що ти прийшов. Мабуть, почув, як старенька виє.
— Спочатку її, а потім і вас, як ви гукали.
Я подивився на ґанок. Мені було видно двері, але навряд чи він зміг би доповзти до клямки, не стаючи на здорове коліно. Сумніваюся, що йому це вдалося б.
Містер Боудітч простежив за моїм поглядом.
— Собачі дверцята, — пояснив він. — Подумав, може, проповзу в них. — Він скривився. — У тебе часом знеболювального нема? Аспірину або чогось сильнішого? Ти ж спортом займаєшся.
Я похитав головою. Вдалині, дуже далеко, підвивала сирена.
— А у вас? Може, є?
Повагавшись, він кивнув:
— Усередині. Йди через коридор. Біля кухні буде маленький туалет. Там, у шафці з ліками, здається, завалялася пляшечка емпірину. А більше нічого не чіпай.
— Не буду.
Я розумів, що він старий і йому боляче, але це припущення мене все одно роздратувало.
Він ухопив мене рукою за сорочку.
— І не здумай нишпорити.
Я вивільнився.
— Я ж сказав, не буду. — І рушив нагору сходами.
— Радар! — вигукнув містер Боудітч. — Радар! Іди з ним!
Радар покульгала нагору сходами й чекала, коли я відчиню, замість пролізти в отвір внизу, затулений відкидним клапаном. Вона потяглася за мною коридором, тьмяним і доволі дивовижним. Уздовж однієї стіни були складені стоси старих журналів, перев’язані солом’яними джгутами. Деякі назви я знав, типу «Лайф» і «Ньюсвік», але були й інші — «Коллієрс», «Діґ» та «Олл Мен», — про які я ніколи не чув. Друга стіна була забита книжками, переважно старими й з тим запахом, який мають старі книжки. Мабуть, не всім він до душі, але мені подобається. Він затхлий, але то добра затхлість.
На кухні було повно старих приладів, плита — «Хотпойнт», раковина — керамічна з патьоками іржі від нашої жорсткої води, крани з тими старими ручками-шпицями, на підлозі лінолеум, такий вичовганий, що я не міг роздивитися візерунок. Але навкруги панувала ідеальна чистота. У сушарці стояла одна тарілка, одна чашка і лежав один комплект столового срібла — ніж, виделка, ложка. Це навіяло на мене смуток. На підлозі стояла чиста миска з написом «РАДАР», і від цього теж стало сумно.