Я старався. При цьому мої дні були не просто забиті навчанням і позакласною діяльністю — їх розпирало від цього всього, та я робив що міг, аби повернути борг.
Я долучився до ініціативи з прибирання шосейних узбіч. Нам виділили дві милі шосе 226, фактично пустище фастфудів, мотелів і АЗС. Я підібрав квінтильярд упаковок з-під «біґ-маків», два квінтильярди бляшанок з-під пива і щонайменше з десяток викинутих трусів. Одного разу на Гелловін я начепив дурнуватий оранжевий джемпер і пішов збирати кошти для ЮНІСЕФ. Влітку 2012 року я сидів за столиком реєстрації виборців у центрі міста, хоча сам ще був на півтора року молодший за той вік, коли зможу голосувати. Також я допомагав татові в офісі по п’ятницях після тренувань: упорядковував документи, вносив дані в комп’ютер — монотонна нудота; а за вікном темніло, і ми їли піцу з піцерії Джованні просто з коробки.
Тато казав, що вся ця активність матиме чудовий вигляд у моїх заявах на вступ до коледжу, і я погодився, тільки не сказав, що не для того це роблю. Я не хотів, щоб Господь вирішив, що я не виконую свою частину зобов’язань за угодою, але іноді здавалося, що чую несхвальний шепіт з небес: «Цього недостатньо, Чарлі. Ти справді вважаєш, що збирати сміття на узбіччі — адекватна подяка за хороше життя, яке тепер є у вас із батьком?»
І це підводить мене — нарешті — до квітня 2013-го, того року, коли мені виповнилося сімнадцять. І до містера Боудітча.
Стара добра Гіллв’ю-Гай! Тепер здається, що це було сто літ тому. Взимку я їздив автобусом, сидів позаду з Енді Ченом, моїм другом з першого класу. Енді був спортсменом, потім пішов грати у баскетбольній команді університету Гофстра. Берті на той час уже не було, переїхав. Що стало свого роду полегшенням. Хороший друг може одночасно бути й поганим другом. Насправді ми з Берті були погані один для одного.
Восени і навесні я їздив на вéлику, бо ми живемо в гористому містечку, а крутячи педалі, можна підкачати м’язи ніг і сідниць. А ще це була нагода подумати й побути на самоті, що мені подобалося. Шлях додому зі школи пролягав через Плейн-стріт до Ґофф-авеню, а далі через вулицю Вербову до Соснової. А Соснова перетиналася з Платановою на верхівці пагорба, який вів до того клятого мосту. На розі Соснової та Платанової стояв Психодім, як охрестив його Берті, коли нам було років десять-одинадцять.
То був будинок Боудітчів, про що повідомляло прізвище на поштовій скриньці, зблякле, але досі видиме, якщо напружити зір. Однак Берті мав рацію. Ми всі бачили те кіно (разом з іншими обов’язковими для перегляду одинадцятирічними фільмів на зразок «Екзорциста» й «Дещо»), і будинок справді в чомусь нагадував той, у якому жив Норман Бейтс із мумією матері. Він не був схожий на жоден охайний маленький дуплекс чи ранчер на Платановій та на решті вулиць нашого району. Психодім був недоладний, з похилим дахом, у вікторіанському стилі. Колись, мабуть, був білий, але тепер зблякнув до відтінку, який я називаю «здичавілий сарайний кіт». Уздовж усієї ділянки тягнувся старезний парканчик зі штахетника, подекуди похилений уперед, подекуди — назад. Порепаний асфальт доріжки перепиняла іржава хвіртка заввишки до пояса. Все навколо загарбали бур’яни. Ґанок, здавалося, поволі відділявся від будинку. Усі вікна наглухо зашторені, хоча, як правильно зауважив Енді Чен, це було безглуздо, бо шибки в них все одно були занадто брудні, аби щось роздивитися. У високій траві губилася табличка «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». А хвіртку прикрашала ще більша: «ОБЕРЕЖНО, ЗЛИЙ ПЕС».
Енді знав історію про того пса, німецьку вівчарку, яку звали Радар, як того хлопця в серіалі «Військово-польовий шпиталь». Ми всі чули його гавкіт (не знаючи, що цей Радар насправді не він, а вона) і час від часу помічали краєм ока, але Енді єдиний бачив цього собаку зблизька. Він розказував: одного дня їхав на велику й зупинився, бо поштова скринька містера Боудітча була відчинена і така забита різною рекламою, що деякі папірці повипадали на тротуар і їх розносило вітром.
— Я позбирав сміття й запхав назад, до іншої фігні, — розказував Енді. — Здуріти можна, я ж хотів як краще. А тоді почув гарчання і гавкіт, типу «ЯББА-ЯББА-РОВ-РОВ», підняв очі, а там той довбаний монстропес. Сто двадцять фунтів, не менше[4]. Ікла вишкірені, слина бризкає на всі боки, а очі, бляха,
— Звісно, — кивнув Берті. — Монстропес. Як Куджо в тому фільмі. Айййякже.
— Та правда, — сказав Енді. — Богом клянуся. Якби той старий не прикрикнув на нього, він пробив би хвіртку. Таку старезну, що їй потрібен був медикюр.
— «Медикер»[5], — виправив я.