— Та пофіг, короче. Але старий вийшов на ґанок, заволав: «Радар, лежати!» — і собака миттю гупнувся на пузо. Але на мене дивитися не перестав і гарчати теж. А тоді старий такий: «Хлопче, ти що тут забув? Мою пошту цупиш?» А я такий: «Ні, сер, її розносило вітром, а я позбирав. У вас поштова скринька вся забита, сер». А він тоді такий: «Моя скринька — моє діло, а ти марш звідси». І я поїхав. — Енді похитав головою. — Та псина розірвала б мені горло, точно знаю.
Я був певен, що Енді перебільшує, — водилася за ним така звичка. Але того ж вечора спитав у тата про містера Боудітча. Тато про нього не надто багато знав — тільки те, що той усе життя холостякує в тій халупі, довше, ніж тато живе на Платановій, а це двадцять п’ять років.
— Він не лише на твого друга Енді кричав, — сказав тато. — Боудітч відомий паскудним характером і своєю німецькою вівчаркою, в якої характер не менш паскудний. Якби він помер, міська влада залюбки знесла б те руйновище, але поки що він тримається. Я з ним розмовляю, коли бачуся, нечасто, і він розмовляє досить ввічливо, але я дорослий. У деяких старших людей алергія на дітей. Я б тобі, Чарлі, радив триматися від нього якнайдалі.
Що було неважко до того дня в квітні 2013 року. Про який я вам зараз розповім.
Дорогою додому з бейсбольного тренування я зупинився на розі Соснової та Платанової, щоб відліпити ліву руку від керма велосипеда і потрусити нею. Вона все ще була червона й боліла після денних вправ у спортзалі (коли на полі грязюка, особливо не пограєш). Тренер Гаркнесс, який вів не лише баскетбол, а й бейсбол, поставив мене на першу, коли хлопці, що пробувалися на пітчерів, відпрацьовували пікоф-паси. Деякі кидали дуже сильно. Я не скажу, що тренер мені мстився за відмову грати в баскетбол, у якому «Їжаки» минулого сезону виграли 5 з 20 матчів, але й не скажу, що не мстився.
Згорблений, незугарний старий «вікторіанець» містера Боудітча був праворуч і з такого ракурсу ще більше нагадував Психодім. Я вже брався рукою за лівий бік керма велосипеда, готуючись їхати далі, коли раптом завив пес. Виття долинало з-поза будинку. Я згадав собаку-монстра, якого описував Енді: величезні зуби й червоні очі, паща, з якої скрапує слина. Але то не було «ЯББА-ЯББА-РОВ-РОВ» лютої тварюки, готової до нападу. У тому витті був смуток і переляк. А може, навіть розпач. Потім я думав про це, сумніваючись, чи не здалось, але вирішив, що не здалось. Бо виття пролунало знову. А потім утретє, але тихо та якось кволо, наче тварина думала: «Який сенс?»
А потім, значно тихіше, ніж те останнє кволе виття:
— Допоможіть.
Якби не виття, я б уже спустився пагорбом до свого дому, випив склянку молока, ум’яв пів коробки шоколадного печива «Мілано» від «Пепперідж Фарм» і був би задоволений як слон. Але для містера Боудітча це було б погано. День хилився до вечора, тіні довшали, і то був страшенно холодний квітень. Містер Боудітч міг усю ніч там пролежати.
Заслугу його порятунку приписали мені (ще одна золота зірка для вступу в коледж, якби я захотів відкинути скромність і долучити газетну статтю, яку опублікували за тиждень по тому), але насправді то був не я.
Його врятувала Радар отим розпачливим виттям.
Я покрутив педалі за ріг, до хвіртки на Платановій, і прихилив велик до перехнябленого штахетника. Хвіртка — низенька, заледве мені до пояса — не відчинялася. Зазирнувши згори, я побачив великий засув, такий самий іржавий, як і хвіртка, яку він перекривав. Я посмикав, але засув міцно застряг. Собака знову завив. Я скинув з себе наплічник, повний підручників, і скористався ним як сходинкою. Переліз через хвіртку, забившись коліном об знак «ОБЕРЕЖНО, ЗЛИЙ ПЕС» і впавши на друге коліно з того боку, бо кросівка зачепилася за хвіртку вгорі. Я не знав, чи вдасться мені перемахнути через неї, назад на хідник, якщо пес вирішить кинутися на мене так само, як на Енді. Пригадався старий заяложений вислів про те, що від страху виростають крила, але я сподівався, що не доведеться з’ясовувати, правда це чи ні. Я грав в американський футбол і бейсбол. А стрибки у висоту — то справа легкоатлетів.
Я оббіг будинок, висока трава шерхала об штани. Здається, сараю я тоді не помітив, бо шукав очима собаку. Той сидів на задньому ґанку. Енді Чен казав, що важив той пес не менш як сто двадцять фунтів, і, може, коли ми були малі, а старша школа ще була в далекому майбутньому, стільки він і важив. Але той собака, на якого я дивився тепер, не міг важити більше шістдесяти-сімдесяти. Він був худющий, обшарпаний, з обдертим хвостом і практично сивою мордою. Побачивши мене, собака рушив донизу хиткими сходами і ледь не впав, обходячи чоловіка, який на них розтягнувся. Він кинувся на мене, але то був не повноцінний напад, а кульгавий артритний біг.
— Радар, лежати, — сказав я. Не надто сподіваючись, що він мені підкориться, але пес ліг на живіт у бур’янах і заскімлив. Але я все одно обминув його широким гаком дорогою до ґанку.