Казка полностью

— Боже, та вони столітньої давності. Вся ефективність давно з них випарувалася. Сі-Сі, демерол. Двадцять ви­стачить.

Радар повернулася. Задля годиться загарчала на Сі-Сі, підійшла до хазяїна й заскавчала. Боудітч погладив їй голову складеною ківшиком долонею, а коли прибрав руку, собака притулилася до нього на сходах.

— Ця собака врятувала вам життя, сер, — сказав я. — Їй не можна в лікарню, але й голодною залишати не можна.

Я тримав у руці срібний ключ від задніх дверей. Він дивився на нього, поки Сі-Сі робила йому укол, якого він наче й не помітив. Він знову хрипко зітхнув.

— Гаразд, хіба в мене є вибір, чорт забирай? Їжа для неї — у великому пластиковому відрі в коморі. За дверима. Дай їй миску о шостій вечора і ще миску о шостій ранку, якщо мене залишать на ніч. — Він зиркнув на медика-­чоловіка. — Залишать?

— Не знаю, сер. Це не в моїй компетенції.

Він розгортав манжету для вимірювання тиску. Сі-Сі подивилася на мене промовисто: так, його залишать на ніч, і це лише для початку.

— Миску о шостій сьогодні, миску о шостій зранку. Зрозумів.

— Не знаю, скільки там їдла у відрі лишилось. — Очі в нього вже затуманювалися. — Докупити можеш у «Пет Пентрі». Вона їсть «Оріджен Ріджіонал Ред». Ніякого м’яса і перекусів. Хлопець, який знає, хто такий Ніцше, може це, мабуть, запам’ятати.

— Запам’ятаю.

Медик накачав манжету, і побачене йому не сподобалося.

— Сер, ми перекладемо вас на каталку. Я Крейґ, а це Сі-Сі.

— Я Чарлі Рід, — сказав я. — А це містер Боудітч. Не знаю його імені.

— Говард, — озвався містер Боудітч. Вони нахилилися, щоб його підняти, але він попросив зачекати. Узявся за голову Радар обома руками й зазирнув їй в очі. — Будь хорошою дівчинкою. Я скоро приїду.

Заскімливши, вона його лизнула. По його щоці скотилася сльоза. Може, від болю, але я сумнівався.

— Гроші — в коробці для борошна на кухні, — сказав він. А потім його очі на мить проясніли і губи стислися. — Не так. Коробка для борошна порожня. Якщо…

— Сер, — перебила Сі-Сі, — треба вже вас везти до…

Він зиркнув на неї і попросив трохи помовчати. А тоді знову подивився на мене:

— Якщо доведеться докупити мішок корму, купи за свої. Я тобі потім віддам. Зрозумів?

— Так.

Але зрозумів я ще дещо. Навіть під дією сильної наркоти містер Боудітч знав, що сьогодні чи завтра ввечері він не повернеться.

— Ну гаразд. Піклуйся про неї. Вона все, що в мене є. — Він востаннє погладив Радар, почухав за вухами, а потім кивнув медикам. Коли вони його підняли, він глухо скрикнув крізь міцно стиснуті зуби, а Радар загавкала.

— Хлопче?

— Так.

— Не здумай нишпорити.

Відповіддю я це не удостоїв. Крейґ і Сі-Сі припідняли каталку, коли завертали за ріг будинку, щоб не надто його трясти. Я підійшов і подивився на розсувну драбину в траві, потім підняв погляд на дах. Подумав, що він міг чистити ринви. Чи намагався.

Підійшовши до сходів, я сів. Сирена перед хвірткою знову завелася. Спочатку вона вила голосно, та дорогою донизу пагорбом до клятого мосту потроху стихала. Радар нашорошила вуха в бік цього звуку. Я спробував її по­гладити. А коли вона не вкусила й навіть не загарчала, погладив знову.

— Тепер ми з тобою вдвох на хазяйстві, дівчинко, — сказав я.

Радар поклала морду на мій черевик.

— Навіть не подякував, — сказав я їй. — Що за бука.

Але насправді я не сердився, бо це було неважливо. Мені не потрібна була подяка. Я сплачував свій борг.

Я зателефонував татові і ввів його в курс справи, коли огинав ріг будинку, сподіваючись, що мій наплічник ніхто не поцупив. Але він не просто був на місці. Хтось із медиків завдав собі клопоту перекинути його через хвіртку. Тато спитав мене, чи може він чимось допомогти. Я відповів, що ні, я залишуся тут і трохи повчуся до шостої, коли настане час годувати Радар, а потім повернуся додому. Він сказав, що заїде взяти китайської їжі, побачимося вдома. Я сказав йому, що люблю, а він відповів: «Я тебе так само».

Я виловив у наплічнику замок для велика. Подумав, чи не перенести «Швінн» через паркан до будинку, а потім плюнув і просто заблокував його біля хвіртки. Я відступив на крок і ледь не перечепився через Радар. Вона дзявкнула і сахнулася.

— Вибач, маленька, вибач.

Я став навколішки й простягнув руку. За секунду-дві вона сторожко підійшла, обнюхала й легенько лизнула. От вам і Куджо Страхітливий.

Я пішов на задній двір, вона не відставала. Отоді я й помітив прибудову. Подумав, що то сарай для інструментів, бо автівка туди ніяк не могла поміститися. Хотів був сховати туди покинуту драбину, але вирішив не турбуватися, бо на дощ наче не збиралося. Як я потім з’ясував, міг марно протягти її близько сорока ярдів, бо на дверях висів велетенський замок, а решту ключів містер Боудітч забрав із собою.