Я відчинив двері, впустив нас, знайшов старомодний вимикач, такий, що повертається, і рушив коридором Старого Читва на кухню. Там світло давала стара люстра з матового скла, схожа на антураж зі знімального майданчика старого фільму з тих, які тато дивився по TCM. Кухонний стіл був накритий картатою клейонкою, потертою, але чистою. Я вирішив, що
— Не хвилюйся, він скоро повернеться. — «Може», — подумав я.
Я розклав підручники, порозв’язував задачі з математики, потім встромив у вуха навушники й прослухав завдання з французької на наступний день, поп-пісню «Rien Qu’une Fois», що означає щось типу «Лише раз». Не зовсім моя музика, я більше люблю класичний рок, але то була одна з тих пісень, які з кожним прослуховуванням западають у душу дедалі більше. А тоді починають нав’язливо крутитися в голові, і ти їх ненавидиш. Я прослухав її тричі, потім підспівував, бо цього від нас вимагатимуть на уроці:
Після одного куплету я випадково глянув під стіл і побачив, що Радар дивиться на мене з прищуленими вухами та виразом, підозріло схожим на жаль. Мене він розсмішив.
— З постійної роботи краще не звільнятися, правда?
Стукіт хвостом.
— Не звинувачуй мене, це завдання таке. Хочеш послухати ще раз? Ні? Я теж.
На столі зліва від плити я помітив чотири одинакові контейнери для сипучих, вишикувані в ряд, з написами «ЦУКОР», «БОРОШНО», «КАВА» і «ПЕЧИВО». Я був голодний як вовк. Вдома я б уже зазирнув у холодильник і переполовинив його вміст, але звісно, я був не вдома й туди не потраплю ще — глянув на свій годинник — цілу годину. Тому було вирішено подивитися, що в банці для печива, бо на нишпорення це не тягне. У банці було повно пеканового пісочного і политих шоколадом зефірних штучок. Я вирішив так: оскільки я няньчу собаку, то містер Боудітч не помітить, якщо візьму одненьке. Або два. Навіть чотири. Тут я змусив себе зупинитися, хоч це й було важко. Пісочне печиво було дуже смачне.
Кинувши погляд на контейнер для борошна, я згадав, як містер Боудітч сказав, що там гроші. Потім його погляд змінився — порізкішав. «Не зважай. Коробка для борошна порожня». Мовляв, забув.
Мені кортіло зазирнути, і відносно нещодавно я б так і вчинив, але ті часи були в минулому. Я знову сів і розгорнув підручник з усесвітньої історії.
Продершись крізь важкий матеріал, присвячений Версальському договору та репараціям Німеччини, я знову подивився на свій наручний годинник (той, що висів над раковиною, не йшов), і вже була за чверть шоста. Я вирішив, що це вже досить близько, а значить, можна погодувати Радар.
Двері біля холодильника, за моїм здогадом, мали вести в комірчину, і я вгадав. Там витав приємний запах комори з харчами. Я смикнув за шнурок, щоб увімкнути лампочку, і на якийсь час геть забув про годування Радар. Крихітна кімнатка від стелі до підлоги й від стіни до стіни була напхана консервами та крупами. Тушонка «Спам», консервована квасоля, сардини, солоні крекери, суп «Кемпбеллз»; макаронні вироби й соус до них, пляшечки виноградного і журавлинового соусу, слоїки з желе й джемом, бляшанки з овочами, десятки, а то й сотні бляшанок. Містер Боудітч надійно підготувався до апокаліпсису.
Радар заскімлила — «про собачку не забудь». Я зазирнув за двері, й там стояв пластиковий контейнер з її сухим кормом. У ньому могло вміститися десять-дванадцять галонів, але корм заледве прикривав дно. Якщо містер Боудітч залишиться в лікарні на кілька днів, а то й на тиждень — доведеться докупити.
Мірна чашка лежала в контейнері. Я наповнив її й висипав гранули в тарілку з іменем. Радар охоче підійшла, повільно махаючи хвостом. Вона була стара, але добре попоїсти любила.
— А тепер відпочивай, — сказав я, натягуючи куртку. — Будь хорошою дівчинкою, завтра вранці побачимося.
Але така довга розлука нам не судилася.
Ми з татом від пуза натопталися китайської їжі, і я йому в деталях розповів про свою денну пригоду. Оповідь почалася з Боудітча на сходах, плавно перетекла в коридор Старого Читва й закінчилася на коморі Судного Дня.
— Барахольник, — кивнув тато. — Я на таке надивився свого часу, особливо після смерті барахольника. Але ти кажеш, що в домі чисто?
Я кивнув:
— Принаймні на кухні. Є місце для всього, і все на місці. На старих флакончиках з ліками в маленькому туалеті була пилюка, але більш ніде її не бачив.
— Машини нема.
— Нє-а. І в сараї для інструментів для неї немає місця.
— Певно, продукти він замовляв з доставкою. І авжеж, є ще «Амазон», він до 2040 року стане світовим урядом, якого так бояться праві. Цікаво, де містер Боудітч бере гроші й скільки в нього їх залишилося.