— Я не можу віддати вам возик або їжу, бо дорога неблизька, а собака в мене старенька. Але якщо ви пройдете ще три… — я намагався сказати «милі», але слово не піддавалося. Тому я спробував ще раз: — Якщо будете йти десь до середини дня, то побачите вивіску з червоним черевичком. Жінка, яка живе в тій хатині, дозволить вам перепочити, а може, ще й напоїть і нагодує.
То була не зовсім обіцянка (тато любив указувати на «тхорячі слова», як він їх називав, у телерекламі чудо-ліків), і я знав, що Дора не може нагодувати й напоїти кожну групу біженців, яка проминає її хатину. Але я подумав: коли вона побачить, у якому стані ця жінка і який жахливий згорток несе, то буде розчулена і допоможе цим трьом. А тим часом чоловік у сандаліях роздивлявся шкіряний черевичок. Спитав, навіщо він.
— Далі по дорозі, мимо жінки, про яку я вам розповів, є крамниця, де ви можете віддати цей символ і отримати пару черевиків.
— Там є поховання? — озвався чоловік у чоботях. — Мого сина треба поховати.
— Не знаю. Я тут чужоземець. Спитайте біля знаку червоного черевика чи на фермі дівчини з гусьми. Пані, співчуваю вашій втраті.
— Він був хороший хлопчик, — сказала вона, дивлячись на свою мертву дитину. — Мій Тем був хороший хлопчик. Коли народився, з ним усе було гаразд, рожевенький, мов світанок, але потім його вхопила сіризна. Простуйте своїм шляхом, пане, а ми попростуємо своїм.
— Секунду. Зачекайте. — Я відкрив наплічник, покопирсався в ньому і знайшов дві бляшанки сардин «Кінг Оскар». Простягнув їм. Вони відсахнулися. — Ні, це нормальне. Це їжа. Сардини. Маленькі рибки. Потягніть за кільце в кришці, щоб їх дістати, бачите? — я постукав по кільцю.
Чоловіки перезирнулись і похитали головами. Здавалося, вони не хочуть навіть торкатися бляшанок з кришками, за які треба смикати. А жінка взагалі повністю усунулася від розмови.
— Нам треба йти, — сказав той, що був у сандаліях. — А ви, юначе, не в той бік ідете.
— Я маю йти в той бік, — сказав я.
Подивившись мені просто у вічі, він сказав:
— У той бік — смерть.
Вони пішли далі, збиваючи куряву на Дорозі до міста. Жінка несла свій жахливий тягар. Чому ніхто з чоловіків не взяв у неї згорток? Я був ще дитиною, але мені здалося, що я знаю відповідь. Він був її, її Тем, і його тіло було її, скільки зможе нести.
Я почувався дурним, бо не запропонував їм решту печива, і егоїстом, бо залишив возик собі. Доки Радар не почала відставати.
Я занадто глибоко поринув у свої думки й не помітив, коли це сталося, і ви можете здивуватись (або ні), почувши, що в цих думках було мало місця апокаліптичним прощальним словами чоловіка в сандаліях. Думка про те, що я можу загинути, просуваючись у бік міста, не стала для мене великим сюрпризом; містер Боудітч, Дора та Лія нехай по-різному, кожне у свій спосіб, але чітко дали це мені зрозуміти. Але в підлітковому віці легко віриться в те, що ти будеш винятком, тим єдиним, хто переможе й здобуде лаври. Зрештою, хто забив переможний тачдаун у Кубку індички? Хто обеззброїв Крістофера Поллі? Я був у тому віці, коли віриш, що швидкі рефлекси й розумна обачність допомагають долати більшість перешкод.
Я думав про мову, якою ми говорили. Те, що я чув, було не зовсім розмовною американською англійською, але й чимось архаїчним теж не було. Але то була й не англійська-англійська фільмів в IMAX, де гобіти, ельфи й чарівники говорять, мов члени парламенту. То була така англійська, якої можна очікувати, коли читаєш злегка осучаснену чарівну казку.
А ще був я.
Я сказав, що не можу віддати їм свій возик, бо дорога неблизька, а в мене старенька собака. Якби я розмовляв з кимось із Сентрі, то сказав би: «Бо мені далеко йти». Я сказав: «Знак червоного черевичка», а не «Хатина з вивіскою, на якій червоний черевичок». І не назвав вагітну «мем», як звернувся б до неї у своєму рідному містечку. Я назвав її «пані», і це слово злетіло з моїх уст цілком невимушено. На думку знову спала лійка, що наповнюється зорями. Я подумав, що тепер одна з цих зір — я сам.
Подумав, що стаю частиною казки.
Пошукавши поглядом Радар, я зрозумів, що її нема, і жахнувся. Я опустив держаки возика та обернувся. Вона була на двадцять ярдів позаду, накульгувала так швидко, як тільки могла, висолопивши набік язика.
— Боже, маленька, пробач!
Я відніс її до возика, сплівши руки під животом і не торкаючись болючих задніх лап. Дав їй попити з її кухлика, нахиливши, щоб вона могла випити скільки забажає, а потім почухав за вухами:
— Чому ж ти нічого не сказала?
Аякже. Не та це казка.
Так простували ми далі, горами та долами. Бачили інших біженців. Якісь від нас сахались, але двоє чоловіків, що йшли разом, зупинились і стали навшпиньки, щоб зазирнути у возик і побачити, що там. Радар на них загарчала, але з її ватяною шерстю і сивою мордою сумніваюся, що сильно налякала. Не те що револьвер у мене на поясі. Взуття в них було, тому останнього символу я їм не віддав. Я не радив би їм зупинятися в Дори, навіть якби вони були босі. І своєю їжею не поділився. Якщо зголодніють, хай полюють.