— Хлопче, якщо йдеш до берега моря, розвертайся. Туди сіризна теж прийшла.
— Дякую за… — Слово «інфу» не давалося. — Дякую, що сповістили.
Я підняв держаки возика, але тримав їх на оці, щоб переконатися, що вони підуть далі.
Близько полудня ми підійшли до болотистої місцини, яка перехлюпнулася на дорогу й перетворила її на грязюку. Я зігнувся і почав штовхати возика швидше, доки ми не пройшли цю ділянку, бо не хотів застрягнути. З Радар на борту возик був не набагато важчий, що повідомляло мені більше, ніж я насправді хотів знати.
Коли ми знову опинилися на сухій землі, я зупинився в затінку дерева, схожого на дуб у парку Кавано. В одному з маленьких згортків, які спакувала Дора, було смажене кроляче м’ясо, і я поділився ним навпіл з Радар… принаймні спробував. Вона з’їла два шматочки, а третій впустила між передніми лапами й винувато подивилася на мене. Навіть у затінку я бачив, що її очі знову сльозяться. Спершу здалося, що вона могла заразитися тутешньою інфекцією — сіризною, — але я відкинув цю думку. Старість, просто старість. Важко було вгадати, скільки часу їй лишилося, але я сумнівався, що багато.
Поки ми їли, по дорозі проскакало ще кілька велетенських кроликів. Потім двоє коників-цвіркунів, удвічі більших за тих, до яких я звик, спритно пострибали на задніх лапах. Мене вразило, яку відстань у повітрі вони могли здолати за один стрибок. Яструб — звичайного розміру — каменем упав донизу й спробував схопити одного, але коник ухилився і невдовзі зник у траві та бур’янах, що росли вздовж узлісся. Радар зацікавлено спостерігала за цим парадом живності, але на ноги не зводилася, не кажучи вже про те, щоб за ними побігти.
Я випив трохи чаю, солодкого і смачного. Після кількох ковтків довелося спинитися. Лише Богу відомо, коли можна буде розраховувати на інший чай.
— Ходімо, маленька. Хочу вже дійти до дядька. Я не в захваті від думки, що доведеться таборувати біля цього лісу.
Піднявши возик, я раптом застиг. На дереві бляклою червоною фарбою було виведено дві літери: АБ. Зрозумівши, що містер Боудітч побував тут до мене, я збадьорився. Від оманливого відчуття, що він зник не з кінцями.
Середина дня. Було досить тепло, і я добряче спітнів. Довгий час ми не бачили жодних біженців, але дійшовши до підніжжя підйому — довгого, проте занадто положистого, щоб називатися пагорбом, — я почув за спиною звуки дряпання. Радар вибралася до переднього краю возика. І сиділа, поставивши лапи на край і нашорошивши вуха. Зупинившись, я почув попереду невиразне пирхання від сміху. Я знову рушив уперед, але зупинився недалеко від гребеня. І прислухався.
— Як тобі таке, дорогенький? Лоскітно?
Голос був високий, нерівний, ламався на «дорогенький» і «лоскітно». А ще було в ньому щось навдивовижу знайоме, і за мить я зрозумів, що саме. Голос був як у Крістофера Поллі. Я розумів, що це неможливо, але саме так він і звучав.
Я знову рушив уперед і зупинився одразу, як зміг зазирнути на той бік підйому. В цьому іншому світі я вже бачив дивні речі, але нічого такого дивного, як дитина, що сиділа на землі, стискаючи в кулаці задні лапи цвіркуна. Коник був найбільший з-поміж тих, яких я досі бачив, і не чорний, а червоний. У другій руці дитина тримала щось подібне до кинджала з коротким лезом і тріснутим руків’ям, обв’язаним мотузкою.
Хлопчик був занадто поглинений своїм заняттям, щоб нас помітити. Він вдарив коника в живіт, ледь помітно бризнула кров. Доти я не знав, що в цвіркунів може текти кров. На землі були й інші краплі, і це свідчило, що малий не щойно розпочав свою огидну розвагу.
— Подобається, солоденький? — Цвіркун сіпнувся, але малий легко його відтягнув назад, бо тримав за задні лапки. — А може, ще трошки тобі в…
Радар загавкала. Малий озирнувся, не відпускаючи задніх лапок великого коника, і я побачив, що то не дитина, а карлик. Старий. Сиве волосся неохайними пасмами звисало на щоки. Обличчя було зморшкувате, а навколо рота залягли такі глибокі рови, що він нагадував опудало черевомовця, яким могла б скористатися Лія (якби вона не вдавала, що її кобила говорить). Його лице не тануло, але шкіра була кольору глини. І він усе ще нагадував мені Поллі: частково тому, що був малий, але здебільшого через хитрий вираз обличчя. А якщо накласти ту хитрість на те, що він робив, то я легко міг уявити, як він убиває кульгавого старого ювеліра.
— Ти хто? — Без страху, бо я був віддалік, просто силует на тлі неба. Револьвера він ще не бачив.
— Що ти робиш?
— Я його зловив. Воно прудке, але старий Пітеркін прудкіший. Хочу побачити, чи воно відчуває біль. Бачить Бог, дуже хочу.
І знову він штрикнув цвіркуна, цього разу між двома пластинками його панцира. Червоний коник спливав кров’ю і борсався. Я потягнув возик донизу пагорбом. Радар знову гавкнула. Вона все ще стояла передніми лапами на передньому бортику.
— Вгамуй свою псину, синку. Я б на твоєму місці вгамував. Якщо вона до мене полізе, переріжу їй горлянку.
Опустивши додолу держаки, я вперше за весь час витяг з кобури револьвер містера Боудітча.