Казка полностью

— Нікого ти не поріжеш, ні її, ні мене. Припини це все. Відпусти його.

Карлик — Пітеркін — роздивлявся револьвер радше зачудовано, ніж перелякано.

— А тобі яке діло? Я просто намагаюся розважитися в світі, де не залишилося розваг.

— Ти його катуєш.

Пітеркін вражено подивився на мене:

— Катую, кажеш? Катую?! Ідіоте, це дурний комах. Як можна катувати комаха? І взагалі, що тобі з того?

Я не міг дивитися на цю огидну жорстокість — як він тримає те створіння за стрибальні лапи, єдиний спосіб поря­тунку, і штрикає вістрям, знову і знову, тому мені було діло.

— Двічі я не повторюватиму!

Він розсміявся, і в його голосі пролунали нотки Поллі, з тими вставками «ха-ха».

— Застрелиш мене через якогось комаха? Не думаю, щ…

Я прицілився високо ліворуч і натиснув на гачок. Віддача прогриміла набагато гучніше, ніж тоді, з сараю містера Боудітча. Радар загавкала. Карлик сіпнувся від подиву і випустив цвіркуна. Той пострибав у траву, але криво. Клятий коротун його скалічив. Нехай це просто «комах», але це не виправдовувало того Пітеркіна. І скільки червоних цвіркунів я бачив у житті? Лише цього. Мабуть, це така сама рідкість, як олені-альбіноси.

Карлик підвівся, обтрусив землю з яскраво-зелених штанців. І відкинув сплутані сиві патли, мов концертний піаніст, що готується виконувати важливий номер. Зі свинцевою шкірою чи без неї, він здавався доволі жвавим. Жвавий, як коник-стрибунець, так би мовити. І нехай він ­ніколи не співав в «Американському ідолі», але голос мав гучніший, ніж у більшості людей, яких я зустрів за останню добу, а обличчя було на місці, з усіма рисами. Він був карликом («Ніколи не називай їх курдуплями, вони це не­навидять», — якось порадив тато) і мав хріновий колір обличчя, якому не завадив би укол «Отезли»[28], а поза тим здавалося, що з ним усе гаразд.

— Бачу, ти дратівливий хлопчисько, — прокоментував він, дивлячись на мене з огидою і, можливо (я на це сподівався), дрібкою страху. — Зробимо так: я піду своєю дорогою, а ти — своєю.

— Мене цілком влаштовує, але перш ніж ми розійдемось, я хочу дещо спитати. Чому в тебе обличчя більш-менш нормальне, а більшість людей тут стають дедалі потворніші?

Хоча й він не був хлопцем з обкладинки, і я впевнений, що запитання прозвучало дещо неввічливо, але якщо не можна бути грубим з хуліганом, якого ти зловив, коли він мучив гігантського цвіркуна, то з ким узагалі можна бути грубим?

— Може, тому що боги, якщо ти в них віриш, уже з мене пожартували. Звідки таке здоровило, як ти, може знати, як це — бути таким дрібнюхом, як я, навіть не дві дюжини рук від ніг до маківки?

У його голосі з’явилися плаксиві нотки, як у того (говорячи жаргоном АА), хто сидів на горщику жалощів до себе й насидів коло на задниці.

Я склав докупи пучки великого та вказівного пальців й потер:

— Бачиш? Це найменша в світі скрипочка грає пісню «Моє серце помпує для тебе фіолетові сцяки». — Слово «сцяки» прозвучало ідеально, подумки відзначив я.

Він насупився:

— Ге?

— Не зважай. Це мій жартик. Щоб тебе полоскотати.

— Я вже піду, як ти не проти.

— Давай. Але нам із собакою було б комфортніше, якби ти спочатку сховав ніж.

— Думаєш, раз ти один із цілих, ти кращий за мене, — сказав коротун. — Побачиш, що з такими, як ти, роблять, коли спіймають.

— Хто спіймає?

— Нічні солдати.

— Хто вони такі і що роблять з такими, як я?

Він вишкірився:

— Не зважай. Сподіваюся, ти вмієш битись. Але маю сумніви. Зовні ти дужий, а от усередині — м’який. Люди стають такими, коли їм не доводиться боротися. Про тебе не скажеш, що ти недоїдав, так, юний пане?

— Містере Пітеркін, у вас і досі в руці ніж. Сховайте його, або я вирішу примусити вас його викинути.

Карлик затнув ніж за пояс, і я сподівався, що він ним поріжеться — і що сильніше, то краще. То була недобра думка. А потім мене навідала ще лихіша: а може, схопити його за руку, яка тримала цвіркуна за лапи, і зламати, як я зробив з Поллі? Буде такий собі предметний урок: «Відчуй на собі, як воно». Я міг би вам сказати, що то була несерйозна думка. Але, здається, все було цілком серйозно. Занадто легко я міг уявити, як він однією рукою душить Радар, а другою б’є її кинджалом: прінк, прінк, прінк. Коли вона була в розквіті сил, йому це нізащо не вдалося б, але розквіт її сил минув багато років тому.

Але я дозволив йому піти. Перед тим як зникнути за гребенем пагорба, він озирнувся, і той погляд не промовляв: «Добре, що ми познайомилися на Дорозі до міста, юний чужинцю». Той погляд промовляв: «Пильнуй, щоб я тебе не заскочив, коли спатимеш».

На це в нього шансів не було, він пішов туди, куди прямували інші біженці. Але тільки після того, як він пішов, я збагнув, що дарма не примусив його викинути ніж.