Казка полностью

— ШАРЛІ, ВИХОДЬ! СКОРО СВІТАНОК! ТАКЕ ВИДОВИЩЕ НЕ МОЖНА ПРОПУСКАТИ!

Я пішов за нею до дверей у надії, що вона не відчинить їх перед зграєю ненажерливих вовків. Але їх там не було, а з боку міста, яке хлопчик на дорозі назвав містом з примарами, хмари розступились, і я побачив розсип зірок. Біля Шляху Королівства стояв Клаудіїн великий трайк. У кошику на багажнику був м’який білий квадрат тканини, схожої на фліс, і я зрозумів, що саме там має їхати Радар. Я усвідомлював, що їхати на велосипеді буде легше й швидше, ніж тягти возик із Радар. Але було в ньому щось навіть краще.

Нахилившись, Клаудія піднесла лампу до величезного переднього колеса.

— ЇХ ТЕЖ ПРИНІС АДІ! ГУМА! Я ПРО НЕЇ ЧУЛА, АЛЕ НІКОЛИ НЕ БАЧИЛА! МАГІЯ З ТВОГО СВІТУ, ШАРЛІ, ТИХА МАГІЯ!

Це мене переконало. Можна не переживати через те, що тверді колеса деренчатимуть по бруківці.

Я показав на велик. На себе. Погладив себе по грудях над серцем.

— Я поверну, Клаудіє. Обіцяю.

— ТИ ПОВЕРНЕШ ЙОГО МЕНІ, ЮНИЙ ПРИНЦЕ ШАРЛІ! НЕ СУМНІВАЮСЯ!

Вона погладила мене по спині, а потім розкуто ляснула по дупі, нагадавши цим тренера Гаркнесса, коли той відправляв мене грати в захисті чи на заміну.

— А ТЕПЕР ПОГЛЯНЬ НА ЦЕ ЯСКРАВЕ НЕБО!

Я подивився. Зорі поблякли, і небо над містом Лілімар набуло прегарного персикового відтінку. Може, в тропіках бувають такі кольори, коли заповідається на світанок, але я такого ніколи не бачив. Радар сиділа між нами, піднявши голову, й нюхала повітря. Якби з очей у неї не сочилася рідина, а тіло так не схудло, я б міг подумати, що з нею все в повному порядку.

— На що ми дивимося?

Клаудія не відповіла, бо не бачила, що я говорю. Її погляд був звернений до міста, де здіймалися вежі й три високі шпилі, чорні на тлі посвітлілого неба. Навіть здаля мені не подобався вигляд тих скляних шпилів. Формою вони нагадували якісь обличчя, що дивляться на нас. Я намагався себе переконати, що це ілюзія, така сама, як широко розтулений рот у дуплі старого дерева чи хмара, подібна до дракона, але не допомагало. Навіть близько не допомагало. Мені в голову заповзла непрохана думка (дурнувата, звісно), що місто — це сам Гогмагог: розумне, пильне, лихе. Від думки про те, щоб наблизитися до нього, проймав дрож; думка про те, що треба назвати Ліїне ім’я, аби пройти в браму, жахала.

«Містер Боудітч ходив туди і повернувся, — сказав я собі. — Ти теж зможеш».

Але сумніви не полишали.

А потім озвався дзвін, однією тривалою лункою залізною нотою: ДОН.

Радар звелася на лапи й зробила крок на звук.

— ПЕРШИЙ ДЗВІН, ШАРЛІ?

Здійнявши один палець, я кивнув.

А поки звук ще висів у повітрі, стало відбуватися щось значно неймовірніше за гігантського таргана чи великого червоного цвіркуна: небо над тісним скупченням халуп і хатин за межами міста потемніло, наче ролет на вікні не опускався, а підіймався. Я взяв Клаудію за руку, на мить злякавшись, що дивлюся на якесь дивне затемнення — не сонця чи місяця, а самої землі. А коли звук дзвона розта­нув удалині, темрява розламалася на десять тисяч тріщинок денного світла, що пульсували й змінювалися. Я бачив кольори — чорний і золотавий, білий і помаранчевий, найглибший відтінок королівського пурпуру.

То були метелики монархи, кожен завбільшки з горобця, але такі тендітні й ефемерні, що ранкове світло просвічувало крізь них, а не тільки навколо.

— СЛАВА ЕМПІСУ! — закричала Клаудія і здійняла обидві руки до висхідного потоку життя навколо нас. Той потік затьмарив лінію міського обрію, затулив собою облич­чя, які, мені здалося, я бачив. — СЛАВА ҐАЛЛІЄНАМ! НАЙ ПРАВЛЯТЬ ВОНИ ЗНОВУ І НА ВІКИ ВІЧНІ!

Викрикувала вона гучно, але я майже не чув. Був загіпнотизований. Ще ніколи в житті я не бачив видовища, що було б таким химерно-сюрреалістичним і прекрасним водночас. Метелики затемнили небо, пролітаючи над нами. Бог знає, куди вони мандрували. І відчуваючи вітер від їхніх крилець, я зрештою змирився — повністю й цілковито — з реальністю цього іншого світу. Емпісу. Я при­йшов зі світу вигадок.

А це — реальність.

Радар досить охоче вмостилася в кошику, вистеленому флісом, хоча в неї стався напад кашлю, який мені не сподобався. Ми з Клаудією чекали, доки він ослабне і зрештою вщухне. Подолом сукні Клаудія постирала рідину з очей Радар і боків морди, а потім глянула на мене дуже серйозним поглядом:

— НЕ МАРНУЙ ЧАСУ, ШАРЛІ, ЯКЩО ХОЧЕШ ЇЇ ВРЯТУВАТИ!

Я кивнув. Вона поривчасто мене обняла, а потім відпустила і взяла за плечі:

— БЕРЕЖИ СЕБЕ! МЕНІ СУМНО БУДЕ ПОБАЧИТИ ТЕБЕ БЕЗ НЕЇ, АЛЕ ЩЕ СУМНІШЕ НЕ ПОБАЧИТИ ТЕБЕ ВЗАГАЛІ! ТИ ВЗЯВ ТІ ВКАЗІВКИ, ЯКІ Я ТОБІ ДАЛА?

Я показав великі пальці догори й постукав себе по зад­ній кишені.

— НЕ КОРИСТУЙСЯ РЕВОЛЬВЕРОМ У МІСТІ Й НАВІТЬ НА ПІДСТУПАХ ДО НЬОГО!

Кивнувши, я приклав палець до губ: «Цсс».

Вона скуйовдила мені волосся і всміхнулася:

— НА ВСЕ ДОБРЕ ТОБІ, ЮНИЙ ПРИНЦЕ ШАРЛІ!