Я виліз на трайк і вмостився на сидінні. Після мого велосипеда враження було таке, наче сиджу на вежі. Щоб розкрутити педалі, довелося докласти м’язових зусиль, та щойно триколісний покотився, стало легко. Я озирнувся і махнув. Клаудія помахала у відповідь. І послала мені повітряний поцілунок.
Біля покинутої вагонетки я ненадовго спинився. Одне колесо відлетіло, і вона перехнябилася. На дерев’яному борті ближче до мене виднілися старі подряпини від кігтів і висохлі краплі старезної крові. «Вовчики», — подумав я.
Всередину зазирати не став.
Дорога була рівна, і просувався я в непоганому темпі. Подумав, що до складу, про який казала Клаудія, доберуся задовго до темряви. Небо знову захмарилося; земля під низько навислими хмарами була порожня, без тіней. Монархи відлетіли туди, де проводять свої дні. Цікаво стало, чи побачу я їхнє повернення до місця ночівлі біля міста. Можливо, вовки не підходять до будинків і споруд за межею міського муру після настання темряви, але перевіряти це, ризикуючи життям, я не хотів. Своїм життям чи Радар.
До середини ранку я почав проминати перші будинки й хатини. Трохи далі по дорозі, де перший об’їзний шлях утворював перехрестя зі Шляхом Королівства, вторований ґрунт закінчувався і починався настил з подрібненого каменю. Загалом я б віддав перевагу твердій ґрунтовій дорозі, бо вона здебільшого рівна. А в дорожньому настилі траплялися ями, які мені доводилося обминати. Високий трайк утримував рівновагу, поки я їхав прямо, але викручувати кермо було ризиковано. На кількох таких поворотах я відчув, як задні колеса втрачають контакт із землею. Я компенсував це, нахиляючись ліворуч, як тоді, коли на своєму велику завертав за ріг вулиці, але не полишала впевненість, що навіть від помірно різкого повороту ця штука перекинеться на бік, скільки не нахиляйся. Витримати падіння я б зміг, а от щодо Радар не був певен.
Будинки були порожні. Вікна витріщалися. Ворони — не гігантські, але величенькі — походжали з хазяйським виглядом по зарослих подвір’ях, дзьобаючи насіння чи вишукуючи щось блискуче. Траплялися й квіти, але вигляд у них був блідий і чомусь не такий, як треба. Виноград чіпкими пальцями тримався за стіни похилих халуп. Я минув дивну перехняблену споруду з колись потинькованим фасадом, і крізь це облущене облицювання прозирав вапняк, що теж осипався. Обертові двері звисали, прочинені, й від цього вхід видавався ротом мерця. На перемичці над дверима було зображено великий кухоль пива, такий вицвілий, що намальоване в ньому пиво скидалося на сцяки. Над кухлем збляклими розмашистими літерами бордового кольору було слово «СТЕРЕЖИСЯ». Поряд була крамниця — мабуть, судячи з вигляду. На дорозі перед нею валялося розбите скло. Пам’ятаючи про гумові шини триколісного, я об’їхав бите скло далеким гаком.
Трохи далі — будівлі тепер були по обидва боки вулиці, стояли майже впритул, але між ними були вузенькі темні проходи — ми проїжджали в місці, де так сильно смерділо, наче з каналізації, що я ледь стримав блювотний рефлекс і затамував дух. Радар теж цей сморід не сподобався. Вона тривожно заскімлила й засовалася, від чого трайк трохи гойднувся. Раніше я думав зупинитись і щось пожувати, але той сопух змусив мене передумати. То не був запах гнилої плоті, але щось явно протухло, цілком і повністю.
«Смердючий дикий травостій», — подумав я, і цей рядок навіяв спогади про Дженні Шустер. Як ми сиділи з нею під деревом, спираючись спинами на стовбур дерева в пістрявому затінку. Вона була в пошарпаній старій жилетці, своїй фірмовій, а на колінах тримала книжку в паперовій обкладинці. Називалася книжка «Г. Ф. Лавкрафт. Вибране», а Дженні читала мені вірш із циклу «Гриби з Юґґота». Пам’ятаю, як він починався: «У тому місці темно, порохняво, загублено у плетиві старих провулків під причалами». І зненацька причина, чому це місце так мене налякало, вималювалася дуже чітко. Ще багато миль відділяло мене від Лілімара — хлопчик-біженець назвав його містом з примарами, — але вже тут усе було якось неправильно, і я не розумів би цього свідомо, якби Дженні не познайомила мене з творами Лавкрафта, коли ми ще були в шостому класі, занадто малі й вразливі для таких жахіть.
Ми з Дженні здружилися завдяки книжкам у той період, коли тато ще цілий рік пиячив, а потім покинув, і то був перший рік його тверезості. Вона була мені дівчиною-другом, а не просто дівчиною, бо це геть різне.
— Ніколи не зрозумію, чого ти з нею тусиш, — якось сказав Берті. Я думаю, він ревнував, але й спантеличення було щире. — Ти з нею типу лижешся? Взасос? Обмінюєтеся слиною?
Ми не цілувалися, я так йому й сказав. Пояснив, що в цьому плані вона мене не цікавить.
— А в якому плані цікавить? — самовдоволено всміхнувся Берті.