Я міг йому розказати, але це його спантеличило б ще більше. Так, справді, у Дженні не було того, що Бердмен називав «тілом, яке хочеться досліджувати». В одинадцяти- і дванадцятирічних дівчаток починають з’являтися перші натяки на округлі форми, але Дженні спереду була пласка, як дошка, і пряма аж до низу. Вона мала кістляве обличчя, вічно сплутане мишачо-буре волосся, а ходила, як журавель. Інші дівчатка, звісно, глузували з неї. Чирлідеркою, королевою зустрічі випускників чи зіркою вистави класу вона не стала б ніколи, а якщо їй такого хотілося — або, може, схвалення дівчат, які кльово тусили й фарбувалися тінями для повік, — вона цього не показувала. Я не певен, чи вона взагалі коли-небудь відчувала тиск однолітків, бодай на грам. Вона не вдягалася як готка, носила джемпери з прикольною жилеткою зверху, носила до школи ланчбокс із Ханом Соло, але мислила, як готи. Обожнювала панк-гурт «Дед Кеннедіз», могла цитувати діалоги з фільму «Таксист» і любила оповідання та вірші Г. Ф. Лавкрафта.
Вона, я і ГФЛ здружилися ближче до кінця мого темного періоду, коли я все ще по-дурному чудив з Берті Бердом. Одного дня в шостому класі на уроці англійської обговорення повернуло до творів Р. Л. Стайна. Я читав одну його книжку — «Чи можеш ти зберегти таємницю?», так вона називалась — і вирішив, що вона мегадурна. Так я і сказав, а потім додав, що хотів би почитати щось по-справжньому страшне, а не фейково страшне.
Після уроку до мене підійшла Дженні:
— Слухай, Ріде. Ти боїшся незрозумілих слів?
Я відповів, що не боюся. Сказав, якщо я не можу зрозуміти значення слова з контексту, то шукаю в телефоні. Це її начебто задовольнило.
— Оце почитай, — вона вручила мені пошарпану книжку в паперовій обкладинці, підклеєну скотчем. — Побачимо, чи злякаєшся. Бо мене вона налякала до всирачки.
Та книжка називалася «Поклик Ктулху», і оповідання в ній дуже сильно мене перелякали, особливо «Щури у стінах». А ще там було багато незрозумілих слів, які треба було шукати, типу «тернистий» і «злосмородний» (ідеальне слово на позначення того, що я відчув біля того бару). Нас поєднав горор, може, тому що ми були єдині шестикласники, ладні продиратись — і то залюбки — крізь хащі Лавкрафтової прози. Понад рік, поки батьки Дженні не розлучились і вона не переїхала з матір’ю в Де-Мойн, ми вголос читали одне одному ті оповідання й вірші. Ми також переглянули кілька фільмів, знятих за мотивами його оповідань, але фільми були туфта. У жодному не показали, яка насправді масштабна уява була в письменника. І яка до офігіння темна.
Крутячи педалі в бік обнесеного муром міста Лілімар, я збагнув, що це мовчазне зовнішнє кільце занадто нагадує одну з темних казок ГФЛ про Аркгем і Данвіч. Опинившись у контексті цієї та інших оповідок про потойбічні жахіття (ми перейшли до Кларка Ештона Сміта, Генрі Каттнера та Августа Дерлета), я осягнув, що так лякає і позбавляє самовладання в порожніх вулицях та будинках. У Лавкрафта було для цього влучне слівце —
Ми перетнули кам’яний міст через висохлий канал. Великі щури нишпорили в смітті, такому старючому, що годі сказати, чим воно було до того, як перетворилося на сміття. Навскісні кам’яні стіни каналу мали на собі сліди чорнувато-бурої гидоти, яку Лавкрафт, поза сумнівом, назвав би «нечистотами». А запах, що здіймався від потрісканої засохлої чорної грязюки? Лавкрафт написав би «смородливий».
Ці слова поверталися на згадку. Це місто їх
На протилежному боці каналу будівлі купчилися ще тісніше. Між ними були не провулки чи проходи, а тріщини, крізь які людині довелося б протискатися боком… і хтозна, що там чатує на протискальця? Ці порожні споруди нависали над вулицею, наче випиналися над трайком і затуляли все, крім зигзагу білого неба над головою. Я почувався так, наче за мною стежать не лише
Окрім спостереження, закрадалося відчуття, що за мною хтось іде. Кілька разів я рвучко розвертав голову, намагаючись помітити, хто (чи що) скрадається там по наших слідах. Але не побачив нікого, крім ворон та вряди-годи — щурів, які, мабуть, поверталися в гніздо чи колонію в тінях вистеленого грязюкою рову.
Радар теж це відчувала. Кілька разів вона загарчала, а одного разу, озирнувшись, я побачив, що вона сидить, тримаючи лапи на краю плетеного кошика, й дивиться назад, у той бік, звідки ми приїхали.
«Нічого, — подумав я. — Ці вузькі вулиці й занепалі будинки покинуті. У тебе просто мандраж. І в Радар теж».