Ми підійшли до іншого мосту через інший спорожнілий канал, і на одній з його колон я побачив дещо підбадьорливе — ініціали АБ, ще не повністю вкриті інкрустаціями чахлого жовто-зеленого моху. Годину-дві скупчення будинків застувало мені міський мур, але на мості я чітко його побачив, гладенький, сірий, щонайменше сорок футів заввишки. Посередині видно було гігантську браму з товстими опорами хрест-навхрест, наче з матового зеленого скла. Мур і браму було видно тому, що більшість будівель між тим місцем, де я стояв, і муром розсипалися на шматки внаслідок бомбардування — принаймні такий це мало вигляд. Так чи інак, тут стався якийсь катаклізм. Кілька обвуглених димарів стирчали, як вказівні персти, кілька будинків уціліли. Один був схожий на храм. Інший був довгий, з дерев’яними стінами, під бляшаним дахом. Перед ним стояв червоний тролейбус без коліс, поглинутий блідими бур’янами.
Два дзвони, що сповіщали про полудень («Хані пора хавати», — подумав я), лунали менш ніж дві години тому, а це означало, що я доїхав набагато швидше, ніж сподівалася Клаудія. Денного світла ще було вдосталь, але наміру наближатися до брами того дня я не мав. Мені треба було перепочити й зібратися з думками… якщо можливо.
— Думаю, ми приїхали, — сказав я Радар. — Не «Голідей-Інн», звісно, але годиться.
Я об’їхав покинутий тролейбус і наблизився до складу. Двері в ньому були великі, підйомні. Колись веселий червоний їхній колір вицвів до чахло-рожевого, а поряд були менші двері на людський зріст. На фарбі було нашкрябано ініціали АБ. Вони покращили мені настрій, як і ті, на колоні мосту, але ще більше підбадьорило те, що відчуття повзучої приреченості вивітрилося. Може, тому що будинки залишилися позаду, я відчував навколо простір і знову бачив небо; але не думаю, що річ була в цьому. Зникло відчуття, яке Лавкрафт міг назвати «стародавнім злом». І згодом, невдовзі після трьох вечірніх дзвонів, я з’ясував чому.
Двері заввишки з людину не відчинялися, доки я не натиснув як слід плечем, а потім розчахнулися так швидко, що я ледь не ввалився всередину. Радар гавкнула з кошика. У приміщенні складу було темно і пахло затхлістю, але не «мефітично». У напівмороці бовваніли ще два тролейбуси, червоно-блакитні. Без сумніву, в цьому сараї вони простояли багато років, але від впливу стихій були захищені, тож фарба збереглась і тролейбуси мали ледь не веселий вигляд. З їхніх дахів стирчали «роги», тому я припустив, що колись вони їздили на дротах, що подавали струм. Якщо так, то тих дротів давно не було. За всю поїздку я не побачив жодного. На одному тролейбусі вгорі спереду старомодним шрифтом було виведено слово УЗБЕРЕЖЖЯ. На другому — ЛІЛІМАР. Неподалік виднілися стоси оббитих залізом коліс із товстими дерев’яними спицями та коробки з іржавими інструментами. Також я побачив ряд ламп у формі торпеди на столі, який стояв біля дальньої стіни.
Знову гавкнула Радар. Я вийшов і забрав її з кошика. Вона трохи похитнулася, та потім пошкутильгала до дверей. Обнюхала їх і зайшла всередину без будь-яких вагань.
Я спробував відчинити великі підйомні ворота, ті, що, мабуть, слугували для тролейбусів, але вони не піддалися. Залишивши менші двері відчиненими, щоб проникало світло, я перевірив лампи. Скидалося на те, що це буде темна нічка для принца Шарлі та його відданого друга Радар, бо олії в їхніх резервуарах давно не було. А триколісному велосипеду Клаудії доведеться переночувати надворі, бо менші двері були для нього завузькі.
Дерев’яні спиці запасних коліс для тролейбусів були сухі й потріскані. Я знав, що зможу наламати достатньо дерева для багаття, а татова запальничка «Зіппо», якою він підкурював люльку, була зі мною, але розкладати багаття всередині я не збирався. Занадто легко було уявити, як іскри падають на старі тролейбуси й підпалюють їх, а тоді в нас не залишиться прихистку, крім храмоподібної споруди. А в неї був надто ненадійний вигляд.
Я вийняв дві бляшанки сардин і трохи м’яса, яке спакувала Дора. Поїв, запив колою. Радар від м’яса відмовилася. Спробувала сардину, але впустила на запилюжену дерев’яну підлогу. Раніше її радувало Дорине печиво з меляси, тому я спробував нагодувати її ним. Вона понюхала і відвернулася. Джеркі теж не пішли.
Я погладив її по морді з боків:
— Що ж мені з тобою робити, мала?
«Рятувати, — подумав. — Якщо зможу».
Я пішов до дверей, бо хотів ще раз роздивитися мур, що оббігав місто. А потім мене осяяло. Покопирсавшись у наплічнику, я знайшов кілька останніх пеканових коржиків у пакеті на замочку під своїм ні до чого не придатним айфоном. І запропонував їй одненький. Радар обережно понюхала, взяла в зуби і прожувала. І ще три, а потім відвернулася.
Краще, ніж нічого.