Я теж думав про це. Думаю, що така цікавість цілком нормальна для людей, які були на волосину від банкрутства.
Тато підвівся:
— Я купив і привіз. А тепер маю ще попрацювати над документами. Ти прибираєш.
Я поприбирав, потім трохи потренувався грати блюзові мелодії на гітарі (я міг зіграти будь-що, але тільки в тональності мі). Зазвичай я захоплювався музикою до болю в пальцях, але не того вечора. Поставив «Ямаху» в куток і сказав татові, що прогуляюся до будинку містера Боудітча, подивлюся, як там Радар. Я весь час думав про те, що вона там геть сама. Може, собакам таке байдуже, а може, й ні.
— Добре, тільки не здумай приводити його сюди.
— Її.
— Гаразд, але слухати самотнє собаче виття о третій ночі мені нецікаво незалежно від потенційної статі собаки.
— Я не приведу її сюди.
Знати про те, що мені це спадало на думку, татові було не обов’язково.
— І не попадися в лапи Норману Бейтсу.
Я здивовано подивився на нього.
— Що? Ти думав, я не знаю? — він широко всміхнувся. — Той будинок прозвали Психодомом задовго до твого й твоїх друзів народження, малий герою.
Це викликало в мене усмішку, але гумор потроху вивітрився, коли я вийшов на ріг Соснової та Платанової. Будинок немов зачаївся на пагорбі, і його громаддя затуляло зірки. Я згадав Нормана Бейтса («Мамо! Так багато крові!») і пошкодував, що взагалі дивився той клятий фільм.
Принаймні засув на хвіртці тепер відсувався простіше. Перед тим як обходити будинок, я засвітив ліхтарик на мобільному. Промінь ковзнув по стіні, і я вмить про це пожалкував. Вікна були запорошені, наглухо затулені шторами зсередини. Ті вікна здавалися сліпими очима, які чомусь мене бачать і не схвалюють мого вторгнення. Я зайшов за ріг і вже крокував до заднього ґанку, коли раптом щось гупнуло. Злякавшись, я впустив телефон. І коли він падав, я угледів рухому тінь. Не закричав, але відчув, як стискається й підтягується мошонка. Я нерухомо застиг, бо тінь наступала на мене, але розвернутися й побігти не встиг, бо Радар запищала, тицьнулася носом у холошу моїх штанів і вже хотіла пострибати на мене. Але з хворою спиною та стегнами спромоглася лише на кілька невдалих випадів. А гупнули, певно, собачі дверцята, коли зачинялися.
Я опустився навколішки, обійняв її, однією рукою пестячи голову, а другою чухаючи під нашийником. Вона лизнула мене в обличчя й так щільно притулилася, що ледь не перекинула мене горілиць.
— Усе добре, — сказав я. — Тобі страшно тут було саменькій? Напевно.
І коли вона востаннє залишалася сама? Адже в містера Боудітча не було машини, а всі харчі привозили кур’єри. Якщо й залишалася, то ненадовго.
— Гаразд. Усе чудово. Ходімо.
Я підняв телефон, дав своїм яйцям секунду на нормалізацію в звичному місці, а потім пішов до дверей чорного ходу, а вона йшла так близько до мене, що головою раз у раз буцалася в коліно. Колись Енді Чен зустрівся перед цим будинком із собакою-монстром, як він сам розказував. Але відтоді спливли роки. Тут була лише налякана старенька псина, яка почула, що я наближаюсь, і вибігла крізь собачі дверцята мені назустріч.
Ми піднялися сходами заднього ґанку. Я відімкнув двері й скористався поворотним вимикачем, щоб освітити коридор Старого Читва. Глянув на собачі дверцята й виявив на них три шпінгалетики, по одному з кожного боку й ще один угорі. Нагадав собі їх замкнути, щоб Радар не пішла кудись гуляти. Заднє подвір’я, мабуть, було обгороджене так само, як і переднє, але я не був цього певен, а відповідальність за неї поки що лежала на мені.
На кухні я опустився перед Радар навколішки й потріпав її за щоки. Вона уважно подивилася на мене, нашорошивши вуха.
— Я не можу залишитися, але світла не вимикатиму, а завтра вранці повернуся й погодую тебе. Згода?
Вона заскімлила, лизнула мені руку й підійшла до миски. Та була порожня, але Радар кілька разів лизнула її й подивилася на мене. Сигнал був цілком зрозумілий.
— До ранку більше не буде, — сказав я.
Вона лягла й поклала морду на лапи, не зводячи з мене очей.
— Що ж…
Я підійшов до банки з написом «ПЕЧИВО». Містер Боудітч казав, ніякого м’яса і перекусів, тому я вирішив, що він міг мати на увазі м’ясні перекуси. Семантика — це дивовижно, правда? Я невиразно пам’ятав, що десь читав або чув, що в собак алергія на шоколад, тому взяв пісочне печиво з пеканом і відломив шматочок. Вона понюхала й делікатно взяла з моїх пальців.
Я сів за стіл, де раніше робив домашку, й подумав, що треба вже йти. Ну господи, це ж собака, не дитина. Нехай їй не подобається бути на самоті, але вона ж не залізе в шафку під раковиною і не нап’ється відбілювача.
Задзижчав мій телефон. Тато.
— Там усе нормально?
— Так, але добре, що я зайшов. Собачі дверцята були відчинені. Вона вийшла, коли почула мене.
Не треба йому розказувати, що, побачивши рухому тінь, я вмить згадав Дженет Лі[8] в душі, як вона кричала й виверталася від ножа.
— Це не твоя вина. Ти ж не міг про все подумати. Повертаєшся?
— Вже скоро. — Я подивився на Радар, яка дивилася на мене. — Тату, а може, мені…