— Не треба, Чарлі. Тобі завтра до школи. Це доросла собака. За ніч із нею нічого не станеться.
— Авжеж. Я знаю.
Радар підвелась, і на це було трохи боляче дивитися. Ставши нарешті на задні лапи, вона побрела в темряву кімнати, яка, мабуть, була вітальнею.
— Я побуду ще кілька хвилинок. Вона хороша.
— Добре.
Я закінчив дзвінок і почув тихе попискування. Радар повернулася з іграшкою в зубах. Я подумав, що то мавпочка, але вона була така пожована, що важко розібрати. Я досі тримав телефон у руці, тому зробив фотку. Вона принесла мені іграшку й кинула біля мого стільця. Її очі сказали мені, що я маю зробити.
Я злегка підкинув її на інший бік кімнати. Радар пошкутильгала за нею, підібрала, кілька разів попищала нею, щоб показати, хто тут головний, і принесла назад. Скинула її на підлогу біля мого стільця. Я уявив ту собаку в молодості: важча і значно рухливіша, кидалася за тією бідолашною старою мавпою (чи її попередницею) на повній швидкості. Так, як кинулася того дня до Енді, за його словами. Тепер же її бігальні часи в минулому, але вона старалася як могла. Так і уявляв, як вона думає: «Бачиш, як я вмію? Залишайся, я цілу ніч так можу!»
Але вона не могла, а я не міг залишитися. Тато просив повернутися додому, а якщо заночую тут, то навряд чи зможу нормально поспати. Забагато загадкових порипувань і стогонів, забагато кімнат, де може чаїтися будь-що… і підкрастися до мене, коли згасне світло.
Радар знову принесла пискучу мавпочку.
— Більше ні, — сказав я. — Відпочивай, дівчинко.
Я вже рушив був у бік заднього коридору, аж раптом мені стрелила одна ідея. Зайшовши в затемнену кімнату, де Радар знайшла свою іграшку, я пошукав навпомацки вимикач, сподіваючись, що ніщо (наприклад, зморщена мумія матері Нормана Бейтса) не вхопить за руку. Вимикач клацнув, коли я нарешті його знайшов.
Як і кухня, вітальня містера Боудітча була старомодна, але чиста. Там стояла канапа, оббита темно-коричневою тканиною. Вигляд у неї був такий, наче користувалися нею нечасто. Мабуть, сиділи здебільшого в м’якому кріслі, продавленому під старомодним плетеним килимком. Я бачив заглиблення, витоптане худими ногами-патиками містера Боудітча. На спинку було накинуто синю сорочку шамбре. Крісло стояло перед телевізором, що мав доісторичний вигляд. На ньому стирчала антена з рогами. Я сфоткав його на телефон. Не знав, чи такий старезний телевізор узагалі може працювати, але, судячи зі стосів книжок обабіч нього (на багатьох були наліпки з відривного блокнотика), ним особливо не користувалися, навіть якщо він ще в робочому стані. У дальньому кутку кімнати стояв плетений кошик, під зав’язку набитий собачими іграшками, і якби хтось хотів дізнатися, чи дуже містер Боудітч любить свою собаку, то це промовисто. Радар подибала через усю кімнату й витягла м’якого кролика. Принесла його мені, з надією зазирнула в очі.
— Не можу, — похитав головою я. — Але можеш узяти собі це. Вона, мабуть, пахне твоїм хазяїном.
Зі спинки крісла я стягнув сорочку й постелив її на підлозі в кухні біля її миски. Вона понюхала сорочку і лягла на неї.
— Розумниця, — сказав я. — Вранці побачимося.
Я рушив до дверей, та потім передумав і відніс їй м’яку мавпочку. Собака ліниво пожувала її — мабуть, аби мені догодити. Я позадкував на кілька кроків і зробив ще одне фото на телефон. І вже після цього пішов, не забувши замкнути на шпінгалети собачі дверцята. Якщо вона наробить у будинку, доведеться мені прибирати.
Дорогою додому я думав про ринви, поза сумнівом, забиті листям. Нестрижений газон. Стіни будинку вкрай необхідно пофарбувати, а я цього зробити не міг, але подумав, що міг би помити брудні вікна, не кажучи вже про те, щоб підняти скособочений паркан. Тобто якби в мене був вільний час — а враховуючи наближення бейсбольного сезону, часу не було. Але ще Радар. Любов з першого погляду. Мабуть, не лише для мене, а й для неї. Якщо ця ідея вражає вас дивацтвом, сентиментальністю або ж тим і тим водночас, можу сказати лише одне: це ваші проблеми. Як я вже сказав батькові, вона була чудовою собакою.
Того вечора, лягаючи спати, я поставив будильник на п’яту ранку. А потім написав містерові Невіллу, вчителю англійської, що не прийду на перший урок, а міс Фрідландер — що можу пропустити й другий. Мовляв, треба навідати людину в лікарні.
У перших променях світанку Психодім здався мені не таким психічним. Хоча імла, що здіймалася над тією високою травою, додавала йому готичності. Радар, напевно, чекала, бо в замкнені дверцята стала битися відразу, як почула мої кроки на сходах. Хитких і губчастих: ще один потенційний нещасний випадок і ще одне завдання для того, хто за нього візьметься.
— Тихенько, мала, — сказав я, вставляючи ключ у замок. — Ще розтягнеш собі щось.