Я спостерігав за світлом крізь відчинені двері та іноді виходив пороздивлятись. Усе було тихо. Навіть щури з воронами уникали цієї частини міста. Я спробував кидати Радар її мавпочку. Один раз вона спіймала і задля годиться стисла зубами, щоб та писнула, але назад мені не принесла. Поклала її собі між лап і заснула, торкаючись мавпочки носом. Мазь Клаудії допомогла їй, але дія закінчилась, а останні три пігулки з тих, що дала мені асистентка ветеринара, вона приймати не хотіла. Я подумав, що останній справжній сплеск енергії Радар використала на те, щоб збігти донизу спіральними сходами й помчати назустріч Дорі. Якщо невдовзі не довезти її до гномона, я знайду її не сплячою, а мертвою.
Якби телефон працював, я погрався б в ігри, щоб збавити час. Але то був просто чорний скляний прямокутник. Я спробував перезапустити його, але навіть яблука не побачив. У світі, з якого я прийшов, не було казкової магії, а в цьому світі не працювала магія мого світу. Я поклав телефон назад у наплічник і дивився крізь прямокутник відчинених дверей, як слабшає світло хмарного дня. Пролунали три вечірні дзвони, і я ледь не зачинив двері, але не хотілося сидіти в темряві, не маючи нічого, щоб її розігнати, крім татової запальнички, доки не буду змушений. Я дивився на храм (якщо то він) через дорогу і думав, що зачиню двері, коли його вже не буде видно. Відсутність птахів та щурів не конче означає відсутність вовків та інших хижаків. Клаудія казала замкнутися зсередини на засув, і саме так я намірявся діяти.
Коли храм став невиразним обрисом у сутінках, я вирішив зачинити двері. Радар підняла голову, нашорошила вуха й тихо мовила «гав». Я подумав, це тому, що я встав, але справжня причина крилася в іншому: слух у неї був кращий за мій. Я почув його на кілька секунд пізніше: тихе тріпотіння, наче папірець потрапив у вентилятор. Звук швидко наближався, гучність наростала, доки не перетворилася на вітер, що здіймається. Я зрозумів, що це, і коли стояв у дверях, тримаючи руку на сидінні триколісного велосипеда, Радар приєдналася до мене. Ми обоє подивилися на небо.
Монархи летіли з того боку, який я довільним чином визначив як південь — звідти прийшов я сам. Хмарою попід хмарами вони затьмарили потемніле небо. Вмостилися на споруді храмового типу через дорогу, на кількох уцілілих димарях, на купах каміння і на даху складу, де знайшли притулок ми з Радар. Звук, з яким ті метелики там сідали, — їх, мабуть, були тисячі — нагадував не так пурхання, як довге, протягле зітхання.
Я подумав, що тепер розумію, чому цей розбомблений, спустілий закуток здався мені безпечним, а не занедбаним. Бо тут справді безпечно. Монархи утримували цей єдиний форпост у світі, який колись був кращим, який існував до того, як членів королівської родини або вбили, або відправили у вигнання.
У своєму світі я вважав (і не тільки я), що всі ці королівські справи — така фігня, підніжний корм для таблоїдів типу «National Enquirer» та «Inside View». Королі й королеви, принци та принцеси — то звичайні родини, просто їм пощастило вгадати виграшні номери в генетичній версії лотереї «Мега Мільйонз». Але, як і упосліджені пеони, вони скидають штанці перед тим, як посрати.
Але тутешній світ не такий. Тут Емпіс, де діють інакші правила.
Цей світ справді Інший.
Хмара метеликів-монархів умостилася на нічліг, і залишилася тільки сутінь, що невпинно згущувалася. Тріпотіння їхніх крил стихло. Я був готовий замкнути двері на засув, бо так наказувала Клаудія, але я відчував безпеку. Захищеність.
— Слава Емпісу, — тихо промовив я. — Слава Ґаллієнам, най правлять вони знову і на віки вічні.
А чом би й ні? Чом би, бляха, й ні? Все краще, ніж ця пустка.
Я зачинив двері й замкнувся на засув.
У темряві не було чого робити, тільки спати. Я поклав наплічник між двома тролейбусами, поряд з тим місцем, де скрутилася Радар, вмостив на нього голову і заснув майже одразу. Останньою думкою промайнуло, що немає будильника, я можу проспати й вийти пізно, і це може виявитися смертельним. Але даремно я турбувався — мене розбудила Радар. Вона кашляла й кашляла. Я дав їй води, і кашель трохи влігся.
Я не мав іншого годинника, крім сечового міхура, а він був доволі повний, але не через край. Я думав помочитися в кутку, але потім вирішив, що не годиться так обходитися з прихистком. Відсунув засув на дверях, відчинив їх на шпаринку й визирнув надвір. Хмари нависали все так само низько, і не було видно ані зірок, ані місячного сяйва. Храм через дорогу мав розпливчасті обриси. Я протер очі, щоб зір прояснився, але будівля все одно розпливалася. То були метелики, а не мій зір. Вони все ще міцно спали. Я думав, що в нашому світі вони живуть недовго — кілька тижнів чи місяців. А тут… хтозна.