Крамниці були вишукані, але щось із ними було не так. Не лише тому, що їх покинули чи на певному етапі в далекому минулому розграбували мародери (може, самі жителі Лілімара, які тікали з міста, коли наповзла сіризна). Навколо них витало щось більш невловне… і жахливе, бо воно нікуди не поділось. І досі відбувалося. Споруди видавалися досить міцними, навіть після вандалів, але чомусь були якісь
На одній перехресній вулиці величезна кам’яна ґарґулья лежала на проїжджій частині й витріщалася на мене донизу головою. Її безгубий рот був розтягнений, оголюючи пару рептилячих іклів і щербатий сірий язик. Я об’їхав її широкою дугою й зітхнув з полегкістю, коли той моторошний погляд знизу вгору лишився позаду. Раптом за моєю спиною щось тихо гупнуло. Я озирнувся й побачив, що ґарґулья впала на бік. Може, її зачепило заднє колесо велосипеда, порушивши хистку рівновагу, яку вона зберігала багато років. А може, й ні.
Так чи так, вона знову на мене витріщалася.
Палац (якщо то був він) наближався. Споруди обабіч нього мали вигляд таунхаусів. Колись вони, поза сумнівом, були розкішні, та тепер поволі розпадалися. Балкони обвалилися. Каретні ліхтарі, що прикрашали вишукані кам’яні доріжки, або попадали на землю, або їх позбивали. Самі доріжки позаростали мерзенним на вигляд коричневувато-сірим бур’яном. Проміжки між кам’яними будинками душила кропива. Спробуй пройти там — і вона пошматує твою шкіру на стрічки.
Знову припустив сильний дощ. На той час ми вже були біля розкішніших будинків, зі скла й мармуру, з широкими сходами (вцілілими) та вигадливими портиками (здебільшого потрощеними). Я попросив Радар триматися, ми вже напевно десь неподалік, але говорив тихим голосом. Попри зливу, в роті було сухо. Але й на думку не спало підняти голову і напитися дощу, бо я не знав, що то за дощ і як він на мене подіє. Тут жахливо. Цей край був охоплений заразою, і я не хотів її ще й напитися.
Втім, дещо, як мені здалося, було добре. Клаудія сказала, що я можу заблукати, але поки що дорога вела прямо. Якщо жовтий будинок Хани та гномон — біля величного конгломерату будівель, над якими вивищуються три шпилі, то Шлях Ґаллієнів приведе мене простісінько туди. Я вже міг роздивитися в тому великому скупченні величезні вікна. Не вітражні, як у соборах, але мерехтливі, насиченого зеленого відтінку, що нагадав мені опори зовнішніх воріт. І ту мерзенну водойму.
Роздивляючись вікна, я ледь не проґавив ініціали містера Боудітча, виведені на середині кам’яного стовпа, до якого вгорі був прикручений болт із кільцем — імовірно, конов’язі. Цілий ряд таких стовпчиків, схожих на тупі зуби, вишикувався перед гігантською сірою будівлею з крутими сходами й десятком дверей, але без жодного вікна. Стовпчик з ініціалами АБ був останній у ряду, а далі звужена вулиця відгалужувалася ліворуч. Перекладина літери А була стрілкою, яка вказувала на той вузький проїзд, уздовж якого вишикувались інші безликі кам’яні будівлі, громаддя у вісім-десять поверхів заввишки. Я міг уявити, що колись там кишіло емпісаріанськими бюрократами, які працювали на користь королівства. Я майже бачив, як вони діловито сновигають туди-сюди, в будівлі й назад, у довгих чорних сюртуках і сорочках з високими комірами, як чоловіки (в уяві вони всі були чоловіки) на ілюстраціях до романів Дікенса. Я не знав, чи була в котрійсь із цих будівель розташована королівська тюрма, але чимось вони всі нагадували мені тюрму.
Я зупинився, роздивляючись перекладину А у вигляді стрілки. Палац був прямо попереду, але стрілка вказувала мені вбік від нього. Питання було ось у чому: продовжувати рух уперед чи піти за стрілкою? В мене за спиною, в кошику під ковдрою, що невдовзі промокне наскрізь, знову зайшлася кашлем Радар. Я мало не знехтував стрілкою і не поїхав прямо, подумавши, що завжди зможу повернутись, якщо потраплю в глухий кут абощо, а потім згадав два застереження Клаудії. По-перше, якщо слідувати позначкам містера Боудітча, все буде добре (