Цікаво стало, що буде, якщо я спробую назвати перед брамою ім’я Клаудії. Чи Стівена Вудлі. Вони обоє королівської крові, правда? Відповідь була «так», але якщо я правильно зрозумів (а щодо цього я певності не мав, бо ніколи не вмів нормально розплутувати родинні зв’язки), лише принцеса Лія була спадкоємицею престолу Емпісу. Чи, може, престолу Ґаллієнів. Для мене це значення не мало, головне — потрапити всередину. Якщо ім’я не спрацює, я тут застрягну, а Радар помре.
Дурник Чарлі реально пошукав поглядом переговорний пристрій, такий, як біля дверей багатоквартирного будинку. Звісно, нічого подібного не було, лише ті дивні розташовані хрест-навхрест стовпи, з непроникною чорнотою між ними.
— Лія з роду Ґаллієнів, — промимрив я.
Нічого не сталося.
«Мабуть, недостатньо гучно», — подумав я. Але кричати в тиші перед муром здавалося неправильним, майже як плювати на церковний вівтар. «Все одно давай. За межею міста, мабуть, досить безпечно. Зроби це задля Радар».
Зрештою примусити себе кричати я так і не зміг, але прокашлявся і підвищив голос:
—
Відповіддю мені був нелюдський вереск, я позадкував і ледь не впав спиною на трайк. Знаєте цей вислів — серце затріпотіло в горлі? Так от, за відчуттями, моє серце ладне було проскочити між губами й прожогом побігти світ за очі, покинувши мене, бездиханного, на землі. Вереск не припинявся, і я усвідомив, що з таким звуком після довгих років чи десятиліть заводиться якась колосальна машина. Можливо, вона не вмикалася відтоді, як містер Боудітч скористався версією фрази «Сезаме, відчинися» для цього світу.
Брама задрижала. Я побачив, як у химерних зелених стовпах звиваються і повзуть угору ті чорні щупальця. Цього разу сумнівів у тому, що вони є, не залишалося. То було наче дивитися на осад у пляшці, яку добряче струсонули. Скрегіт машинерії змінився деренчливим громом, і брама стала від’їжджати ліворуч, рухаючись по велетенській прихованій напрямній. Я дивився, як вони ковзають, і запаморочення повернулося з новою силою. Я відвернувся. П’яно похитуючись, зробив чотири кроки до сідла Клаудіїного трайка і опустив на нього обличчя. Серце гупало в грудях, шиї, навіть у щоках. Я не міг дивитися на ті мінливі кути, поки відчинялася брама. Подумав, що знепритомнію, якщо дивитимуся. Або побачу щось настільки жахливе, що миттю помчу назад тим шляхом, яким прийшов, і покину собаку помирати тут. Я заплющив очі й потягнувся до її шерсті, щоб запустити в неї пальці.
«Тримайся, — наказував собі я. — Тримайся, тримайся, тримайся».
Врешті-решт стукітливий гуркіт стих. Ще раз щось обурено заскреготіло, і повернулася тиша. Повернулася? Впала ковадлом. Я розплющив очі й побачив, що Радар дивиться на мене. Розтулив стиснуту долоню, а в ній виявився чималий жмут її шерсті. Але Радар не скаржилася. Може, тому що інший біль дошкуляв їй сильніше, але не думаю, що річ була в цьому. Я думаю, вона збагнула, що потрібна мені.
— Гаразд, — мовив я. — Подивимося, що тут у нас.
Попереду, за брамою, розкинулося величезне вистелене плиткою подвір’я. Обабіч нього видно було залишки рядів гігантських кам’яних метеликів, кожен стояв на п’єдесталі й сягав двадцяти футів заввишки. Їхні розбиті крила лежали кучугурами уламків на землі. Вони утворювали своєрідний прохід. Цікаво стало, чи колись, у кращі часи, кожен із цих метеликів-монархів (бо, звичайно, то були саме вони) представляв короля чи королеву з роду Ґаллієнів.
І знову залунав той вереск. Я зрозумів, що ворота готуються зачинятися. Може, їх знову можна буде відчинити іменем Лії. А може, ні. Наміру це з’ясовувати я не мав. Виліз на трайк і попедалював усередину саме тоді, коли брама вже з гуркотом потроху зачинялася.
Гумові шини коліс шелестіли по плитці, яка колись була яскравою, та тепер зблякла. «Усе стає сірим, — подумалося мені. — Сірим чи нудотного відтінку матово-зеленого». Метелики — колись, певно, барвисті, а тепер сірі, як і все навкруги, — нависали над нами, коли ми проїжджали внизу між ними. Їхні тіла вціліли, але обличчя хтось позбивав разом з крильми. Це нагадало мені одне відео — про ІДІЛ, яка знищує стародавні статуї, артефакти й храми, що їх вважає блюзнірськими.
Ми під’їхали до подвійної арки у формі крил метелика. Над нею був колись напис, але його теж розбили. Залишилися тільки літери ЛІ. Спершу я подумав про ЛІЛІМАР, назву міста, але там могло бути написано й ҐАЛЛІЄН.
Перш ніж заїхати в арку, я озирнувся, щоб глянути, як там Радар. Нам треба було пересуватися тихо — всі люди, яких я зустрічав, по-своєму на цьому наголошували. Та я не думав, що для Раді це проблема. Вона знову спала. З одного боку, це було добре, а з другого — турбувало.