У кутику зору щось ворухнулося. Я подивився в той бік, але чи то в мене уява розгулялася, чи те, що там було, зникло. Я відлив (озираючись через плече) і зайшов усередину. Замкнув двері на засув і знайшов дорогу до Радар. Користатися з татової запальнички не було потреби — дихання в неї було хрипке й гучне. Я знову задрімав, може, на годину-дві. Снилося, що я в своєму ліжку на вулиці Платановій. Я сів, спробував позіхнути, але не зміг. У мене не було рота.
Від цього я рвучко прокинувся і знову почув собачий кашель. Одне око в Радар було розплющене, а друге склеїлося від тої липкої рідини, надаючи Радар сумовито-піратського вигляду. Я витер їй око й підійшов до дверей. Монархи все ще спочивали, але тьмяне небо вже було трохи розбавлене світлом. Пора було підживитись і рушати далі.
Я потримав відкриту бляшанку сардин під носом у Радар, але вона одразу відвернулася, наче її нудило від того запаху. Залишалися два пеканові коржики. Вона розжувала один, спробувала з’їсти другий і викашляла його. Подивилася на мене.
Я взяв її морду в долоні й лагідно поводив з боку в бік, знаючи, що їй так подобається. Наверталися сльози.
— Тримайся, маленька. Добре? Будь ласка.
Я виніс її за двері та обережно поставив на лапи. Вона пішла ліворуч від дверей з крихкою обережністю літньої істоти, знайшла те місце, де я раніше помочився, і додала своєї сечі до моєї. Я нахилився, щоб знову її підняти, але вона обійшла мене й наблизилася до правого заднього колеса Клаудіїного трайку — того, що ближче до дороги. Радар понюхала колесо, потім присіла й попісяла ще раз. Супроводжуючи це тихим гарчанням.
І собі підійшовши до заднього колеса, я нахилився. Там нічого не було видно, але я відчув упевненість: те, що я раніше помітив краєм ока, наближалося після того, як я зайшов усередину. І не тільки наближалося, а помочилося на мій транспорт, неначе кажучи: «Це моя територія». Рюкзак був при мені, але я вирішив, що треба взяти ще дещо. І повернувся всередину. Раді сиділа й спостерігала за мною. Я понишпорив по складу, доки не знайшов у кутку стос цвілих розлізлих пледів. Можливо, колись давно вони призначалися для того, щоб пасажири тролейбуса закутувалися в холодну погоду. Якби я не вирішив сходити до вітру надвір, то міг у пітьмі облити їх сечею. Я витрусив один плед. На підлогу сараю, як великі сніжинки, посипалася дохла міль. Згорнувши плед валиком, я виніс його до триколісного велосипеда.
— Добре, Раді, тепер до діла. Що скажеш?
Я підняв її в кошик і намостив біля неї згорнутий плед. Клаудія наказувала дочекатися першого дзвону й тільки тоді йти, але з монархами на ночівлі я почувався досить безпечно. Сів на велосипед і повільно покрутив педалі до брами в стіні. Приблизно через пів години пролунав ранковий дзвін. Так близько до міста він був дуже гучний. Монархи знялися в повітря велетенською чорно-золотою хвилею і попрямували на південь. Я провів їх поглядом, шкодуючи, що сам не можу податися в той бік — до Дори, потім до входу в тунель, далі в мій рідний світ комп’ютерів і магічних сталевих птахів, які літають у повітрі. Але, як у тому вірші, «та справ незроблених сповна, нескоро ще спочину я»[34].
«Ну, хоч нічних солдатів нема, — подумав я. — Повернулися в свої склепи й мавзолеї, бо саме там і сплять такі тварюки, як вони». Знати це напевно я не міг, але чомусь знав.
До брами дісталися менш ніж за годину. Я зліз із трайка. Хмари нависали нижче й були темніші, ніж зазвичай, і я сумнівався, що дощ затримається надовго. За моїми приблизними оцінками, сірий мур був заввишки сорок футів, але це виявилося великим прорахунком. Висота муру сягала щонайменше сімдесяти футів, а брама була колосальна. Обшита золотом — справжнім, я не сумнівався, не вкрита фарбою, — завдовжки вона була майже як футбольне поле. Стовпи обабіч брами похилилися в різні боки, але не від старості та гниття. Я був упевнений, що їх такими зробили навмисне, витворивши дивні кути. Вони знову нагадали мені про Лавкрафта і божевільний неевклідів усесвіт монстрів, який завжди намагався заволодіти нашим.
І не лише кути розташування вселяли неспокій. Ті стовпи були з якоїсь матової зеленої субстанції, що виглядом нагадувала металеве скло. А всередині наче щось рухалося, якісь чорні випари. Від них у шлунку замлоїло. Я відвернувся, а коли знову подивився в той бік, чорна речовина зникла. Я повернув голову, поглянув на стовпи краєм ока, і чорна речовина була на місці. Мною промчала хвиля запаморочення.
Не бажаючи розставатися з мізерним спожитим сніданком, я подивився вниз, на ноги. А там, на камені бруківки, виведені фарбою, що колись, мабуть, була блакитна, але вицвіла до сірого, стояли ініціали АБ. У голові прояснилось, і коли я підвів погляд, то побачив лише браму, яку підтримували ті зелені опори. Але яка то була брама! Вона справляла враження комп’ютерної графіки з епічного фільму. Однак то був не спецефект. Я постукав кісточками пальців по матовому зеленому стовпу, просто щоб пересвідчитися.