Арка була вогка й смерділа предковічним гниттям. На протилежному боці була кругла водойма, облицьована каменем з інкрустаціями лишайників. Можливо, колись вода в цьому ставку вражала життєрадісною блакиттю. Можливо, колись люди приходили сюди посидіти на кам’яному бортику, пообідати, споглядаючи, як ковзають поверхнею ставка качки та лебеді — чи то пак версія цих птахів, яка існувала в Емпісі. Матері могли тримати дітей над водою, щоб вони почеберяли ніжками. Тепер же тут не було ні птахів, ні людей. А якби й були, то трималися б подалі від цієї водойми як від отруєної, бо на вигляд так і було. Непрозора в’язка вода здавалася майже твердою. А пара, що над нею здіймалася, насправді була мефітична. За моїми уявленнями, так могло смердіти в гробниці, напханій тілами на різних стадіях розкладу. Навколо водойми була звивиста доріжка, по якій ледь-ледь міг проїхати триколісний велосипед. На одній плитці праворуч були ініціали містера Боудітча. Я подався був туди, але зупинився й озирнувся, впевнений, що почув якісь звуки. Шурхіт кроків чи, може, шепіт голосу.
«На голоси, які можеш почути, не зважай», — казала Клаудія. Більше я нічого не чув, і ніщо не ворухнулося в тінях арки, через яку я заїхав.
Я повільно крутив педалі вздовж правого краю водойми-смердючки. На дальньому боці була ще одна арка-метелик. Коли я наближався до неї, за комір упала крапля дощу, потім ще одна. Вони вже цяткували воду, утворюючи мимолітні кратери на її поверхні. У мене на очах щось чорне виринуло з неї, всього лише на секунду-дві. А потім зникло. Я не встиг як слід роздивитись, але певен, що побачив, як зблиснули зуби.
Дощ став падати сильніше. Скоро буде злива. Під укриттям другої арки я зліз із велосипеда й накрив пледом свою сплячу собаку. Хай він цвілий і поїдений міллю, але я все одно дуже радів, що прихопив його.
Оскільки я випереджав графік, то відчув (понадіявся), що можу трохи перебути в затишку цієї арки, сподіваючись, що дощ перестане. Я не хотів виймати Радар з кошика під зливою, навіть попри ковдру, якою міг її вкрити. Та як довго триватиме це «трохи»? П’ятнадцять хвилин? Двадцять? І як це визначити? Я звик дивитися час на екрані телефона й гірко шкодував за годинником містера Боудітча. Дійшло, коли я стояв, втупившись у стіну дощу, який лупив по покинутій діловій вулиці, що в мене залежність від телефона, і крапка. Тато мав примовку про різні комп’ютерні штуки: тільки-но людина звикне ходити на милиці, то без неї вже пересуватися не зможе.
Крамниці вишикувалися вздовж дальнього боку сухого каналу. Здавалося, це були такі заклади, куди могли вчащати заможні люди, як старовинна версія Родео-драйв чи району Оук-стріт у Чикаго. Зі свого місця я міг прочитати одну позолочену (авжеж, не
На бруківці одразу за аркою, під якою ми сховалися, щось було вигравіювано. Я став навколішки, щоб краще роздивитися. Більшу частину напису було збито, як крила та обличчя метеликів, та коли я провів пальцями по початку й кінцю, то здалося, що можу розібрати склади ЛЯ та ҐА. Літери між ними могли бути які завгодно, але я подумав, що, можливо, цей головний шлях, який за муром називався Шляхом Королівства, всередині перетворювався на Шлях Ґаллієнів. Хай як, дорога вела навпростець до високих будівель і зелених веж центру міста. Три шпилі тяглися вище за інші. Їхні скляні вершини зникали у хмарах. Я не знав, чи то був королівський палац, так само як не знав, чи залишки літер колись утворювали напис «Шлях Ґаллієнів», але вирішив, що це цілком імовірно.
Щойно я вирішив, що треба вже потроху рухатися вперед, хай навіть промокнемо, дощ трохи стих. Я перевірив, чи добре накрита Радар — ніщо ніде не стирчало, крім кінчика носа й задніх лап, — виліз у сідло і повільно покрутив педалі через висохлий канал. А дорогою загадувався, чи перетинаю міст над річкою Румпа, про який розповідав мені Вуді.