Подекуди я їхав через калюжі. В інших місцях вулиці затопило повністю, і великі колеса трайка розтинали каламуть, занурюючись ледь не по ковпаки. Дощ ослабнув до мжички, а потім вщух повністю. Я гадки не мав, чи далеко ще до жовтого будинку Хани. Без телефона й сонця в небі з відчуттям часу в мене був повний триндець. Я все чекав, коли пролунають два дзвони і сповістять про полудень.
«Заблукав, — подумав я. — Заблукав, джіпіесу нема, я нізащо не встигну вчасно. Пощастить, якщо до темряви виберуся з цього божевільного плетива».
А потім я перетнув маленьку площу зі статуєю посередині — то була жінка з відбитою головою, — і зрозумів, що знову бачу три шпилі. Тільки тепер я дивився на них збоку. Тоді мене осяяло, і ця думка пролунала в голові (абсурдно, але правда) голосом тренера Гаркнесса, який навчав баскетболу й бейсболу. Тренера Гаркнесса, який великими кроками міряв бічні лінії, червонопикий, з великими плямами поту, що розпливалися під пахвами білої сорочки, яку він завжди вдягав у вечір матчів, ідучи за потоком своєї команди й пронизливо викрикуючи: «Задні двері, задні двері, чорт забирай!»
Чорний хід.
Ось куди вів мене слід з ініціалів містера Боудітча. Не до парадного входу в цю колосальну центральну споруду, якою, поза всіляким сумнівом, закінчувався Шлях Ґаллієнів, а за неї. Я поїхав через площу ліворуч, сподіваючись знайти його ініціали на одній з трьох вулиць, що вели від неї, і таки знайшов, на стіні потрощеної скляної будівлі, яка колись, певно, була теплицею. Тепер стіна палацу була праворуч від мене, і так — позначки вели мене далі й далі довкола нього. Я вже бачив високий вигнутий край кам’яної кладки за головними корпусами.
Я став швидше крутити педалі. Наступна позначка вказувала мені праворуч, уздовж широкого бульвару — чи то пак того, що в кращі часи було широким бульваром. Колись він, може, був супер-пупер, але тепер дорожнє покриття було потріскане, подекуди розбите до гравію. Посередині тяглася занедбана алея. У бур’янах росли величезні квіти з жовтими пелюстками й насичено-зеленими серединками. Я затримався, щоб роздивитись одну таку квітку, яка звісилася на проїжджу частину на довгому стеблі, та коли простягнув до неї руку, пелюстки стулилися з клацанням за кілька дюймів од пальців. Потекла якась біла рідина. Я відчув тепло. І квапливо відсмикнув руку.
Трохи далі, можливо, за чверть милі звідти, я побачив три навислі гостроверхі дахи, по одному обабіч того бульвару, яким я їхав, і ще один, який, здавалося, був одразу за ним. Вони були того самого жовтого кольору, що й голодні квіти. Прямо переді мною бульвар вливався в іншу площу, з висохлим фонтаном посередині. Фонтан був велетенський і зелений, з обсидіановими тріщинами, що зміїлися то тут, то там на дні чаші. «ЗАПИСУЙ, ПРИНЦЕ ШАРЛІ», — постійно наказувала Клаудія, і для певності я зазирнув у свої нотатки. Сухий фонтан — «пташка». Величезний жовтий будинок уздовж дороги — «пташка». Сховатися — дві «пташки». Я сховав аркуш у бічну кишеню наплічника, щоб не намокнув. Зробив це бездумно, але згодом мав причину відчути вдячність за те, що він там, а не в кишені. Так само як і телефон.
Я повільно поїхав до площі, потім швидше — до фонтана. Цоколь у нього був заввишки вісім футів, не менше, і товстий, як стовбур дерева. Хороша схованка. Я зліз з велосипеда і обережно визирнув з-за цоколя. Попереду, не більш ніж за п’ятдесят ярдів від фонтана, стояв будинок Хани… чи будинки. Між собою вони з’єднувалися пофарбованим на жовто коридором над центральним пасажем, як ті естакади, що їх можна побачити по всьому Міннеаполісу. Загалом домівка ще та.
І Хана була надворі.
Схоже, Хана вийшла надвір, коли вщух дощ, мабуть, щоб насолодитися ясним днем, що потроху випогоджувався. Вона привільно розсілася на величезному золотому троні, під смугастим червоно-блакитним навісом. Навряд чи, подумалось мені, золото на троні є просто покриттям, і вже точно не стразами було коштовне каміння, що густо вкривало спинку й підлокітники. Мені спало на думку, що, якби на тому троні всадовилися король і/або королева Емпісу, вони здавалися б сміховинно маленькими, а от Хана не просто заповнила його собою — її огрядна дупа ще й випирала з обох боків між золотими підлокітниками і королівськими пурпуровими подушками.
Бабега на краденому (в чому я анітрохи не сумнівався) троні була страшелезно потворною. З того місця за висохлим фонтаном, де я заховався, важко було розібрати, яка завбільшки вона насправді. Мій зріст шість футів і чотири дюйми. Але мені здавалося, що навіть навсидячки вона перевищить мене футів на п’ять. Тобто це означало, що навстоячки зріст Хани мав становити не менше двадцяти футів.
Коротше кажучи, справжня гігантеса.