Зрештою я вирішив довіритися Клаудії та містерові Боудітчу. Розвернув трайк туди, куди вказувала стрілка, і покрутив педалі.
«Там лабіринт вулиць», — сказала Клаудія. Вона не помилялась, а ініціали містера Боудітча — його знаки — вели мене вглиб цього лабіринту. Нью-Йорк логічний; у Чикаго є дрібка логіки; Лілімар був геть нелогічний. Таким я уявляв собі Лондон за часів Шерлока Голмса та Джека-Різника (наскільки мені було відомо, він і досі такий). Деякі вулиці були широкі, вздовж них росли безлисті дерева, під якими годі вкритися від дощу. Деякі вулиці були вузькі, а в одній ледве проходив велосипед. На тій вулиці нам принаймні трохи вдалося врятуватися від потоку небесної води, бо двоповерхові будинки нависали над вулицею, мало не торкаючись один одного. Подекуди видно було тролейбусні дроти: деякі мляво висіли без натягу, але здебільшого вони валялися на землі.
В одному вікні я розгледів кравецький манекен без голови, в шапці блазня з дзвіночками на шиї та встромленим у груди ножем. Якщо це було чиєсь уявлення про жарти, то нічого смішного. Після першої години я геть втратив лік поворотам ліворуч і праворуч, які зробив. В одному місці довелося проїхати крізь залитий водою підземний перехід, у якому звук коліс велосипеда, що хлюпотіли в стоячій воді, відлунював від стін шепітливим сміхом:
Деякі позначки від негоди так вицвіли, що їх насилу можна було роздивитися. Якби я втратив прокладений ними шлях, довелося б вертатися назад або ж орієнтуватися на три шпилі гаданого палацу, а я не знав, чи вдасться мені це. На довгих відрізках будівлі, що оточували мене зусібіч, цілковито заступали його собою. Занадто легко уявлялося, як я блукаю в цьому плетиві вулиць до двох дзвонів… потім до вечірніх трьох… а потім тривожуся через нічних солдатів. Та тільки під цим дощем, чуючи за спиною постійний кашель, я думав, що до настання ночі Радар буде мертва.
Двічі я проминув діри-провалля, які навскісно поринали в темряву. Над ними віяло смердючими протягами й витав шепіт голосів, про які попереджала Клаудія. З другої діри смерділо сильніше, а шепіт був гучніший. Я не хотів уявляти нажаханих містян, які сховались у величезних підземних бункерах і загинули там, але уява була сильніша за мене. Насправді не уявляти було неможливо. Так само як неможливо було повірити, що цей шепіт — не голоси їхніх привидів.
Я не хотів тут бути. Я хотів додому, в свій несхиблений світ, де єдині безтілесні голоси лунають з моїх «EarPods».
На одному розі вулиці я побачив щось подібне до ініціалів містера Боудітча на ліхтарному стовпі — або то могла бути просто пляма давньої крові. Я зліз із велосипеда, щоб роздивитися. Так, то була його позначка, але вона вже майже зникла. Я не наважився стерти з неї воду і бруд, побоюючись видалити повністю, тому нахилився так близько, що ледь не торкався знаку носом. Перекладина літери А вказувала праворуч, я був у цьому впевнений (майже). Коли я повернувся до трайка, Радар вистромила носа з-під ковдри й заскавчала. Одне її око було заплющене, заклеєне від виділень. Друге, напівприкрите, дивилося кудись назад. Глянувши в той бік, я почув крок — цього разу напевно. І помітив блискавичний рух. Можливо, майнули поли довгого одягу — наприклад, мантії, — коли той, хто був у нього вбраний, звернув за ріг на відстані кількох вулиць звідти.
— Хто там? — гукнув я і одразу ж затулив рота долонями. «Тихо, тихо будь», — так мені наказували всі, з ким я познайомився. Значно тихішим голосом, майже напівпошепки, я додав: — Покажися. Якщо ти друг, я теж можу бути другом.
Ніхто не показався. Але я й не сподівався. І опустив руку на руків’я револьвера містера Боудітча.
— Якщо ти не друг, я маю зброю і скористаюся нею, якщо доведеться. — Щирий блеф. Про це мене теж попереджали. Наполегливо. — Чуєш мене? Тобі ж краще, незнайомцю, якщо ти мене чуєш.
Я говорив зовсім не так, як було мені притаманно, і вже не вперше. Я говорив радше як персонаж книжки чи фільму. Здавалося, ще трохи — й почую від себе щось типу: «Мене звати Ініґо Монтоя. Ти вбив мого батька. Готуйся до смерті».
Радар знову закашлялася, її охопило тремтіння. Я заліз на велосипед і поїхав у той бік, куди показувала нова стрілка. Вона вивела мене на зигзагоподібну вулицю, вимощену бруківкою і чомусь обрамлену діжками, здебільшого перевернутими.
Я невпинно слідував за ініціалами. Декілька були майже такі самі ясні, як той день, коли він їх намалював, але більшість зблякли, від колишніх позначок залишилися самі примари. Ліворуч і праворуч, праворуч і ліворуч. Ані трупів, ані скелетів давно померлих я не бачив, але сморід розкладу стояв майже скрізь, а іноді знову накочувало відчуття, що будівлі хитро змінюють форму.