Казка полностью

Ба ні. Саме тоді, коли я, припавши до керма, здолав прохід, хмари поглинули чудову цятку блакиті, і навколо знову запанувала монотонна сірість. Від того, що я побачив далі, забило дух. Ноги зісковзнули з педалей, і триколісник, трохи проїхавши за інерцією, став. Я опинився на краю великої відкритої площі. Вісім доріжок з восьми напрямків звивалися й закручувалися спіраллю. Колись їхнє покриття мінилося різнобарв’ям: вгадувалися зелений, блакитний, пурпуровий, синій, червоний, рожевий, жовтий, помаранчевий кольори. Тепер всі вони зблякли. Врешті, подумалось мені, вони стануть такими ж сірими, як і все в Лілімарі й далеко за його межами, в Емпісі. Вигини цих доріжок нагадували гігантський, колись веселий дитячий вітрячок. Уздовж звивистих доріжок стояли стовпи, прикрашені вимпелами. Давно — скільки ж це років минуло? — вони, мабуть, виляскували й тріпотіли на вітрі, ще не отруєному смородом гнилі й тліну. А тепер безвольно звисали, стікаючи дощовою водою.

У центрі цієї величезної спіралі височіла ще одна статуя метелика з розбитими крилами й головою. Розтрощені рештки були купою навалені навколо постаменту, на якому стояла статуя. Далі виднілася ширша доріжка, яка вела до задньої частини палацу з трьома темно-зеленими шпилями. Я легко уявив собі людей — емпісаріанців, які колись заповнювали ці звивисті доріжки, зливаючись своїми окремими групками в єдиний натовп. Вони сміялися, добро­душно штовхалися, наперед смакуючи майбутню розвагу; одні несли обіди в пакунках і кошиках, інші зупинялись, щоб купити щось у продавців на виніс. Подарунки для дітей? Прапорці? Авжеж! Запевняю вас, я все це майже бачив, ніби сам там був. А чом би й ні? Я теж бував частиною таких натовпів у ті пам’ятні вечори, коли випадала нагода побачити «Вайт Сокс»[36], а одного незабутнього недільного вечора — навіть «Чикаго Берс»[37].

Я бачив вигнутий фортечний вал із червоного каменю, який височів над задньою частиною палацу (можна сказати: над цією частиною палацу, бо вона розтяглася вусібіч аж ген-ген, куди сягало око). Цей вал був обставлений високими стовпами, на вершках яких містились видовжені пристрої, схожі на піддони. Тут проводились ігри, за якими жадібно спостерігали величезні людські маси. Я був у цьому впевнений. Публіка ревіла. Нині ж звивисті доріжки й головний вхід зяяли пусткою, сповнені привидів, як і решта цього населеного привидами міста.

На уроках історії в п’ятому класі ми з однокласниками будували замок із кубиків Лего. Нам це здавалось радше розвагою, ніж навчанням, та зрештою це все ж виявилось навчанням. Я й досі пам’ятав чимало архітектурних елементів і тепер упізнавав їх, підходячи ближче: аркбутани, турелі, зубчасті стіни з бійницями, парапети, навіть те, що могло бути підземною галереєю. Але вони були якісь неоковирні, як і все в Лілімарі. Сходи химерно (й безглуздо, наскільки я міг судити) вели всередину і навколо якихось дивних мухомороподібних наростів з прорізаними віконця­ми без скла. Це могли бути сторожові пости або ж казна-що інше. Деякі сходові марші перехрещувалися, нагадуючи мені гравюри Ешера з хитромудрими оптичними ілюзіями. Ось я моргнув, і сходовий марш перевернувся. Знову морг­нув — і сходи вже повели праворуч і вгору.

Гірше того, здавалось, що весь цей палац, абсолютно позбавлений симетрії, ще й рухається, наче замок Хаула[38]. Я не бачив чітко, як саме це відбувається, бо мені було важко утримувати всю картину в очах… чи в голові. Сходи були різного кольору, як оті звивисті доріжки, що, певно, мало налаштовувати на веселий лад, але загалом було відчуття чогось незбагненного, наче це й не палац зовсім, а якась мисляча істота з іншопланетним розумом. Я знав, що мною рухає моя ж уява (ні, я цього не знав), але я був дуже радий, що позначки містера Боудітча привели мене до стадіону й оті кафедральні вікна не витріщалися прямо на мене. Я не впевнений, що зміг би витримати їхній зелений погляд.

Я поволі їхав широкою під’їзною дорогою, час від часу колеса велосипеда натикалися на камені, зсунуті з місця. Задня частина палацу загалом являла собою глуху кам’яну стіну. Тут була низка великих червоних дверей — вісім чи дев’ять — і бозна-колишній затор фургонів: виднілося чимало перевернутих і кілька розбитих вщент. Уява легко малювала, як їх трощить Хана — чи то від люті, чи просто зі спортивного інтересу. Очевидно, саме сюди сходились і з’їжджалися всі, хто займався постачанням, і навряд чи багатії та королівські особи сюди потикалися. Тут снував простий народ.