На каменюці неподалік від місця, де колись щось вантажили й розвантажували, я угледів вицвілі ініціали містера Боудітча. Мені зовсім не хотілося стовбичити тут під самим палацом, хоч би й під глухою стіною, бо я напевне бачив, що він ворушиться. Пульсує. Перекладина літери «А» вказувала ліворуч, тож я з’їхав з головної дороги, щоб іти за цією стрілкою. Радар знову кашляла, і дуже сильно. Коли я заривався обличчям в її хутро, щоб приглушити свій сміх, то помітив, що воно мокре, холодне й сплутане. Чи хворіють собаки на пневмонію? Я вирішив, що це дурне запитання. Певно, що кожна істота, яка має легені, може підхопити цю болячку.
Наступні ініціали привели мене до ряду з шести чи восьми аркбутанів. Я міг би пройти під ними, але вирішив цього не робити. Вони були такі ж темно-зелені, як і вікна башти, можливо, зовсім і не кам’яні, а з якогось скла. Важко було повірити, що скляні підпірні арки можуть витримувати неймовірне навантаження цієї величезної споруди, котра здіймалася високо в небо, але саме на скло й був схожий матеріал, з якого вони були зроблені. І я знову побачив усередині чорні вусики-щупальця, які млосно звивались один навколо одного, повільно піднімаючись і опускаючись. Ці аркбутани були схожі на ряд дивних зелених і чорних лавових ламп, а звивисті чорні вусики нагадали мені фільми жахів — «Чужий» та «Піраньї», — і я пошкодував, що колись їх подивився.
Я вже подумував, чи не обійти мені навколо палацу (що означало потрапити під потрійний погляд тих шпилів), коли натрапив на такий собі альков. Він ховався між двома глухими стінами, які розходилися в різні боки літерою «V». Тут були лавочки, які оточували маленький басейн, затінений пальмами — дивина, але так було. Пальми затуляли те, що містилося далі в цьому алькові, але над ними здіймався стовп заввишки з сотню футів, увінчаний стилізованим сонцем. Воно мало обличчя, а очі бігали туди-сюди, як очі-маятники годинника «Kit-Cat Klock». Праворуч від басейну містер Боудітч написав свої ініціали на каменюці. Перекладина цієї літери «А» не була стрілкою; цього разу стрілка стирчала з вершини літери. Я ніби чув, як містер Боудітч каже: «Повний вперед, Чарлі, і не марнуй часу».
— Тримайся, Радусю, ми майже прийшли.
Я поїхав у тому напрямку, куди вказувала стрілка, і опинився по правий бік гарненького невеличкого басейну. Не було жодної потреби зупинятися й зазирати туди, приклавши долоні до очей, особливо тоді, коли те, по що я прийшов, було так близько, але саме так я і вчинив. І хоч яким страхітливим було те, що я там побачив, я не шкодую про свій вчинок. Це все змінило, хоч мені знадобилося ще чимало часу, щоб повністю усвідомити вирішальне значення того моменту. Іноді ми дивимось, бо маємо щось запам’ятати. Іноді саме найжахливіші речі дають нам силу. Тепер я це знаю, але тоді в моїй голові крутилася лише одна думка: «О Боже, та це ж Аріель».
У тому басейні — колись, мабуть, втихомирливо-блакитному, а тепер мулистому й тьмяному через процеси розкладення — лежали рештки русалки. Але то була не Аріель, диснеївська принцеса, дочка короля Тритона й королеви Афіни. Ні, не вона. Точно не вона. Не було ані іскристо-зеленого хвоста, ані блакитних очей, ані вогняної гриви рудого волосся. Не було також симпатичного маленького фіолетового ліфчика. Схоже, колись ця русалка була білявкою, але тепер майже все її волосся випало й плавало на поверхні води. Її хвіст, колись, певно, зелений, нині став безживно-сірим, як і шкіра. Губи зникли, оголивши коло маленьких зубів. Замість очей зяяли порожні западини.
Однак колись вона була вродлива. Я був у цьому впевнений так само, як і в існуванні отих щасливих натовпів, які раніше приходили сюди дивитися на ігри чи розваги. Вродлива й жива, сповнена щасливої, невинної магії. Колись вона тут плавала. Це був її дім, і люди, які довго добиралися сюди, щоб потрапити в цю кишенькову оазу, дивилися на неї, а вона дивилась на них, і тоді в них відновлювались сили, вони немов підкріплялись і освіжались. А тепер вона була мертва, і в тому місці, де риб’ячий хвіст переходив у людський тулуб, стирчав залізний стержень, а з рани випирався клубок сірих нутрощів. Про її колишню красу й грацію можна було лише здогадуватись. Вона була така ж мертва, як будь-яка дохла риба в акваріумі, що спливла на поверхню, примарно виблискуючи збляклими кольорами. Перетворилась на потворний труп, який частково зберігся завдяки холодній воді. А справжня потвора — Хана — жила собі й далі, співала, перділа й жерла своє отруйне їдло.
«Прокляті, — думав я. — Всі прокляті. Зло спіткало цю нещасну країну». Це не була думка Чарлі Ріда, але це була правдива думка.
Я відчував, як усередині закипає ненависть до Хани — не тому, що це вона вбила русалоньку (я подумав, що ця велетка могла би просто розірвати її на шматки), а тому, що вона, Хана, жива. І стоятиме на заваді моєму поверненню додому.
Радар знову закашлялась, та так сильно, що я почув, як позаду заскрипів кошик. Я перервав свої роздуми над бідолашним трупом і поїхав навколо басейну до стовпа з сонцем нагорі.