Щойно двері відчинилися, вона кинулася до мене: стрибала, дерлася передніми лапами на ногу, і чорт з ним, з тим артритом. Пішла за мною на кухню і спостерігала, виляючи хвостом, поки я вишкрібав останню повну чашку з її запасу корму, якого майже не було. Поки вона снідала, я написав татові й спитав, чи не міг би він в обід або після роботи заїхати в «Пет Пентрі» й купити мішок собачого корму: «Оріджен Ріджіонал Ред». А потім відправив ще повідомлення: я віддам йому гроші, а містер Боудітч віддасть мені. Повагавшись, я відправив третє повідомлення: «Краще візьми великий мішок».
Багато часу це в мене не забрало, але Радар уже впоралася. Принесла мені мавпочку і впустила біля мого стільця. А потім лунко відригнула.
— Вибач, — сказав я і підкинув мавпочку. Радар кинулася й принесла назад. Я кинув знову, і поки вона за нею бігла, теленькнув телефон. Тато. «Без проблем».
І знову я кинув іграшку, але замість побігти за нею, собака жваво пошкутильгала коридором Старого Читва надвір. Не знаючи, чи є в неї повідець, я відламав ще шматочок пісочного печива, щоб заманити її в будинок, якщо доведеться. Я не сумнівався, що це допоможе: Радар від природи любила пожувати.
Повернути її в дім виявилося неважким завданням. Вона присіла в одному місці, щоб сходити по-маленькому, а потім в іншому — по-великому. Повернулася, глянула на сходи так, як скелелаз дивиться на круту ділянку гори, а потім піднялася до половини. Там ненадовго сіла перепочити й подужала другу половину. Я не знав, чи довго ще вона буде спроможна на це без допомоги.
— Треба йти, — сказав я. — Чао-какао.
Собаки в нас ніколи не було, тому я не знав, якими виразними можуть бути їхні очі, особливо зблизька. Її очі просили мене не йти. А я був би й радий залишитися, але, як у тому вірші, мав виконати обіцянки. Я кілька разів погладив її та попросив бути слухняною. Десь я читав, що за кожен рік життя людини собаки старіють на сім років. Авжеж, це просто загальне правило, але принаймні на нього можна спертися. І що це означає для собаки, з огляду на час? Якщо повернуся її годувати о шостій, то це буде еквівалент приблизно дванадцяти годин мого часу. А для неї це буде вісімдесят чотири години? Три з половиною доби? Не дивно, що вона так радіє моїй появі. Крім того, їй бракуватиме містера Боудітча.
Я замкнув двері, спустився сходами й подивився на те місце, де вона зробила свою справу. Забезпечення порядку на задньому дворі було ще одним завданням, яке не завадило б виконати. Хіба що містер Боудітч сам це робив. З тими високими бур’янами годі було зрозуміти. Якщо він не прибирав, то комусь треба було.
«І цей хтось — ти», — подумав я, повертаючись до велика. І то була правда, але так уже вийшло, що я був заклопотаним хтосем. Крім бейсболу, думав узяти участь у кастингу до вистави, яку покажуть наприкінці навчального року, — «Шкільному мюзиклі». У мене були фантазії про те, як співаю «Breaking Free» з Джиною Паскареллі, розкішною красунею-випускницею.
Біля мого велика стояла жінка, закутана в картате пальто. Я подумав, що то місіс Реґленд. Чи може, її прізвище було Рейґан.
— Це ти викликав швидку? — спитала вона.
— Так, мем.
— Що, погано з ним? З Боудітчем?
— Взагалі-то я не знаю. Ногу він точно зламав.
— Ну, це була твоя добра справа дня. Або й цілого року. Сусід з нього такий собі, тримається відокремлено, але я проти нього нічого не маю. Тільки проти будинку, бо він як більмо на оці. Ти син Джорджа Ріда, правда?
— Саме так.
Вона простягла руку:
— Альтея Річленд.
Я з нею поручкався.
— Радий знайомству.
— А псина? То страшний собацюра, німецька вівчарка. Раніше він вигулював його рано-вранці, а інколи — з настанням темряви. Коли дітлахи вже розходилися по домівках. — Вона показала пальцем на сумний провислий штахетник. —
— То вона, я її доглядаю.
— Оце ти молодець. Надіюся, вона тебе не вкусить.
— Вона вже старенька і не зла.
— До тебе, може, й не зла, — сказала місіс Річленд. — Але, як любив повторювати мій батько, старий пес кусається вдвічі сильніше. До мене приходив репортер з того щотижневого дрантя і розпитував, що сталося. Я думаю, він з тих, хто їздить на виклики. Поліція, пожежі, швидка тощо. — Вона пошморгала носом. — Був десь твого віку.
— Запам’ятаю, — бовкнув я, не розуміючи навіщо. — Місіс Річленд, піду я вже. Хочу ще до містера Боудітча перед уроками зайти.
Вона розсміялася:
— Якщо він в «Аркадії», то там відвідування починаються з дев’ятої. Тебе нізащо не пустять так рано.
Але пустили. Пояснення, що в мене уроки й тренування з бейсболу опісля, не зовсім переконали жіночку на ресепшені, та коли сказав, що то я викликав швидку, вона дозволила мені піднятися.
— Палата 322. Ліфти праворуч від тебе.
Посередині коридору на третьому поверсі медсестра спитала мене, чи я до Говарда Боудітча. Я відповів ствердно й спитав, як він почувається.