Радар здолала третину кола… потім половину… а потім почала повертатись до мене. Тепер сонячний годинник обертався легко. Можливо, його механізм із часом засмітився, а від руху те засмічення зруйнувалось, однак я й далі смикав за кілки, перебираючи їх руками, наче видирався нагору по мотузці. Мені здалося, ніби Радар якось змінилась, але я думав, що сприймаю бажане за дійсне, аж доки сонячний годинник не підвіз її просто до мене. Обидва її ока були розплющені. Вона кашляла, але жахлива хрипота припинилась, і голова була піднята.
Сонячний годинник крутився дедалі швидше, і я перестав тягти за кілки. Я спостерігав за Радар на її другому колі й бачив, що вона намагається зіп’ястися на передні лапи. Її вуха стирчали, а не понуро звисали. Я присів навпочіпки, важко дихаючи, сорочка аж змокріла на грудях і боках, і спробував підрахувати, скількох обертів буде достатньо. Я зрозумів, що й досі не знаю, скільки ж їй років. Чотирнадцять? А може, навіть п’ятнадцять? Якщо кожне коло дорівнює року, то чотири оберти на сонячному годиннику — це було б добре. Після шостого вона повернеться в розквіт сил.
Коли Радар минала мене, я побачив, що вона не просто спирається на передні лапи, а сидить. А коли вона зробила коло втретє, я угледів те, у що ледве повірив: Раді почала повніти, набирати вагу. Вона ще не стала тією собакою, яка до смерті налякала Енді Чена, але була на шляху до цього.
Мене турбувало лиш одне: хоч я вже не сіпав за кілки, сонячний годинник розігнався не на жарт. На четвертому колі мені здалося, що Радар занепокоїлась. На п’ятому в неї з’явився переляканий вигляд, і коли вона мене минала, то на мене війнув вітер і аж здув із чола мокре від поту волосся. Треба було забирати її звідти. Якщо цього не зробити, доведеться милуватися видовищем того, як моя собака перетвориться на цуценя, а потім… зникне. Вгорі оте «клац-клац-клац-клац» очей-маятників на обличчі сонця перетворилось на «клацклацклацклац», і я знав, що якщо гляну туди, то побачу, як ті очі літають туди-сюди, доки не перетворяться на розмиту пляму.
Дивовижні дива можуть навертатися на думку в стресових ситуаціях. Мені пригадався один вестерн із TCM, який я дивився з татом, ще коли він пиячив. «Поні Експрес» — ось як він називався. Я згадав, як Чарльтон Гестон мчить стрімголов до самотньої застави, де на гачку висить мішок із поштою. Чарльтон схопив його на повному галопі, ані на мить не сповільнивши коня. І я збирався так само схопити Радар. Мені не хотілося кричати, тому я присів і розкинув руки, сподіваючись, що вона зрозуміє.
Коли сонячний годинник завершував ще один оберт, Радар мене побачила й підхопилась. Вітер від швидкого руху сонячного годинника ворушив її хутро, ніби її гладили невидимі руки. Якщо пропущу її (Чарльтон Гестон не пропустив поштовий мішок, але ж то в кіно), мені доведеться самому стрибнути на годинник, ухопити її й зіскочити. За цей час я можу втратити один із сімнадцяти своїх років, але іноді відчайдушні дії — єдино можливі.
Але вийшло так, що мені зовсім не довелось її хапати. Коли я поклав її на сонячний годинник, Раді навіть ходити самостійно вже не могла. Але після п’яти-майже-шести обертів вона перетворилась на абсолютно іншу собаку. Присіла, зігнувши свої нові потужні задні лапи, і стрибнула в мої простягнуті руки. Враження було таке, ніби в мене швиргонули мішок із цементом. Я гепнувся на спину разом з Радар, яка обома передніми лапами вперлась мені в плечі, божевільно розмахувала хвостом та облизувала моє обличчя.
— Припини! — прошепотів я, але ця команда не мала великої сили, бо я сміявся. А вона й далі мене облизувала.
Нарешті я сів і гарненько її оглянув. Вона була схудла до шістдесяти, а то й менше фунтів. А тепер важила десь вісімдесят або й дев’яносто. Хрип і кашель зникли. Виділення, засохлі на морді, також зникли, наче й не було. Сивина зійшла і з морди, і з чорного хутра на спині. Її хвіст, що раніше звисав обшарпаним прапорцем, тепер був пухнастий, товстий і аж зі свистом розсікав повітря, коли вона розмахувала ним туди й сюди. Найкращими ж були її очі — найнадійніший індикатор змін, спричинених сонячним годинником. Вони більше не були закислі й затуманені, ніби вона не розуміє, що там діється всередині неї чи зовні в світі.
— Погляньте на неї, — прошепотів я. До очей підступили сльози. — Ви тільки погляньте на неї.
Я обійняв її, потім підвівся. Мені навіть на думку не спало шукати золоті гранули. Я достатньо випробував долю для одного дня. Більш ніж достатньо.
Ця нова, поліпшена версія Радар аж ніяк не могла поміститися в кошик на задній частині триколісного велосипеда. Достатньо було погляду, щоб у цьому переконатись. І її повідця в мене теж не було. Він залишився дома в Клаудії, у возику Дори. Думаю, в глибині душі я вважав, що ця штука мені більше не знадобиться.
Я нахилився, обхопив долонями її морду й зазирнув у темно-карі очі:
— Тримайся поряд. І поводься тихо.