Сонячний годинник займав ту частину алькова, де літера «V», утворена глухими стінами, звужувалась. Перед ним на залізному стовпі виднілася вивіска з написом. Вицвілий, але ще розбірливий напис попереджав: «НЕ ЗАЛАЗЬ! УБ’Є!» Сам диск мав футів двадцять у діаметрі, що складало, якщо я не помилився в розрахунку, приблизно шістдесят футів по колу. На дальній стороні я побачив ініціали містера Боудітча. Хотів добре їх роздивитися. Вони привели мене сюди, і тепер, коли я тут, ці останні ініціали могли підказати правильний напрямок повороту сонячного годинника. Проїхати туди на триколіснику Клаудії просто через диск було неможливо, бо годинник по краю був облямований короткими чорно-білими кілками заввишки близько трьох футів.
Радар закашлялась, похлинулась і знову закашлялась. Вона важко дихала й тремтіла, одне око запливло і злиплося, друге дивилося на мене. Шерсть на ній скуйовдилась, і мені стало видно — мимоволі — яка вона стала хирлява й худа, достоту кістяк. Я зліз із триколісника й витяг її з кошика. Я відчував, як вона конвульсивно здригається: затремтить і розслабиться, затремтить і розслабиться.
— Зараз, дівчинко, зараз, — обіцяв я, сподіваючись, що все вийде, бо це її єдиний шанс… і він же спрацював для містера Боудітча, правда ж? Але навіть після велетки й русалоньки мені важко було в це повірити.
Я переступив кілки й пройшов через сонячний годинник. Він був кам’яний і розділений на чотирнадцять секторів. «Ну от, тепер знатиму, скільки тут триває день», — подумав я. В центрі кожного сектора був вирізьблений якийсь простий символ, затертий, але досі розбірливий: два місяці, сонце, рибина, пташка, свиня, віл, метелик, бджола, сніп пшениці, дерево, оголений чоловік і оголена вагітна жінка — символи життя. А коли я проходив повз високий стовп у центрі, то чув «клац-клац-клац-клац» очей-маятників на обличчі сонця, коли вони рухались туди-сюди, відраховуючи час.
Я переступив короткі кілки на дальньому боці, притискаючи Радар до себе. Її язик безвольно звисав з рота, коли вона невпинно кашляла. Її час і справді спливав.
Я подивився на сонячний годинник і на ініціали містера Боудітча. Перекладина літери А була зображена у вигляді трохи вигнутої стрілки, яка вказувала праворуч, а це означало, що, коли я поверну сонячний годинник —
Я чув якийсь шепіт, але не звертав на нього уваги. Думав лише про Радар, тільки про неї і знав, що треба робити. Я нахилився і обережно поклав її на сектор з вирізьбленим снопом пшениці. Вона спробувала підняти голову, але не змогла. Поклала її боком на камінь між лапами, дивлячись на мене єдиним здоровим оком. Тепер вона була надто слабка, щоб кашляти, і могла лише хрипіти.
«Хоч би все це було правильно, і, Господи, будь ласка, нехай це спрацює».
Я став навколішки й схопився за один із коротких кілків, якими був обтиканий сонячний годинник. Потягнув його однією рукою, потім обома. Ніщо не ворухнулось. Тепер Радар, задихаючись, хапала ротом повітря. Її бік піднімався й опускався, немов ковальський міх. Я сіпнув сильніше. Марно. Згадав футбольне тренування і те, як я виявився єдиним у команді, хто зміг не тільки відштовхнути футбольний манекен, а й перекинути його.
«Тягни, сучий сину. Тягни заради її життя!»
Я задіяв усе, що мав: ноги, спину, руки, плечі. Відчув, як кров ринула мені в напружену шию, в голову. Я мав поводитися тихо в Лілімарі, але не міг стримати низького гарчання від зусилля. Адже містеру Боудітчу вдалось це зробити? Я не розумів як.
І саме тоді, коли я вирішив, що нізащо не зрушу його з місця, відчув ледь помітний зсув праворуч. Я ніяк не міг тягти сильніше, але якимось чином це мені вдалось, аж у мене повипиналися всі м’язи рук, спини й шиї. Сонячний годинник почав рухатись. І тепер моя собака була не прямо переді мною, а на якусь крихту праворуч. Я перемістив вагу свого тіла в інший бік і почав штовхати щосили. Згадав, як Клаудія гукала мені, щоб я «напружив какальницю». І тепер я її точно напружував, і то так, що вона мало не виверталась.
Коли я зрушив годинник з місця, він почав легше обертатися. Перший кілок віддалився від мене, тож я вхопився за другий, наліг і чимдуж штовхонув. Коли й цей від’їхав, я вхопився за наступний. Це нагадало карусель у парку Кавано й те, як ми з Берті любили розкручувати її щосили, аж доки дітвора на ній не починала верещати від захвату і страху, а їхні матері здіймали ґвалт, вимагаючи, щоб ми негайно зупинили карусель, поки з неї хто-небудь не звалився.