Ми вирушили назад тим самим шляхом, що йшли сюди. Я крутив педалі, а Радар підтюпцем трюхикала поряд. Я твердо вирішив не дивитись у басейн. Коли ми підійшли до кам’яного проходу, знову почався дощ. Здолавши половину проходу, я зупинився і зліз із велосипеда. Наказав Радар сісти й не сходити з місця. Повільно просуваючись, притискаючись спиною до замшілої стіни проходу, я прослизнув до його кінця. Радар спостерігала, але не рухалась — от розумничка. Я зупинивсь, угледівши золотий підлокітник бучно розприкрашеного трону. Зробив ще крок уперед, витяг шию і побачив, що трон порожній. Дощ лопотів по смугастому навісу.
Де ж Хана? В якій частині двосекційного будинку? І що вона робить?
На ці запитання в мене не було відповіді. Може, вона досі пожирала свій обід із чогось, що пахло свининою, хоча навряд чи нею було. Або ж пішла вже у свої апартаменти подрімати після ситної трапези. Мені здавалось, не настільки довго ми були відсутні, щоб припустити, ніби вона вже пообідала, — але це лише здогад. Останні епізоди — спочатку русалочка, потім сонячний годинник — були напружені.
З того місця, де стояв, я чітко бачив висохлий фонтан прямо перед собою. Він міг би послугувати нам чудовим укриттям, якби вдалось дістатися туди непоміченими. Якихось п’ятдесят ярдів, але коли я уявляв, що буде, якщо нас схоплять на відкритій місцевості, ця відстань здавалась набагато більшою. Я прислухався, чи не лунає звідкись оглушливий голос Хани, гучніший навіть за Клаудіїн, але скрізь було тихо. А шкода, бо кілька куплетів оди «гострому гарпуну» стали б мені в пригоді для визначення її дислокації. Однак ось про що я дізнався в місті Лілімар, населеному привидами: гіганти ніколи не співають тоді, коли ти цього хочеш.
Між тим, таки треба було щось вирішувати, і мій вибір був: спробувати прорватися до фонтана. Я повернувся до Радар і вже зібрався був вилізти на велосипед, аж раптом ліворуч від кінця проходу почувся сильний грюкіт. Радар здригнулась, із глибини її грудей почало пробиватися глухе гарчання. Я схопив її, перш ніж воно перетворилось на залп гавкоту, і нахиливсь до неї:
— Тихо, Радар, заспокойся.
Я чув Ханине бурмотіння — щось нерозбірливе, — а потім пролунало ще одне приголомшливе пердіння. Тепер мені було зовсім не смішно, бо вона поволі брела повз вхід у цей тунель. Якби вона кинула погляд праворуч, то ми з Радар ще могли б притулитися до стінки і злитися з півтемрявою, але навіть якщо Хана підсліпувата, громіздкий триколісник Клаудії неможливо не помітити.
Я витяг револьвер містера Боудітча і тримав напоготові. Якби вона рипнулась сюди, я б стріляв у неї, і точно знаю, куди б цілився: в тріщину з червоною облямівкою запалення, яка тяглася через центр її чола. Я ніколи не тренувався стріляти з револьвера містера Боудітча (як і з іншої зброї), але зір у мене був чудовий. Спершу міг схибити, але навіть тоді в мене було б ще чотири спроби в запасі. Ну а гучний звук? Я згадав кістки, розкидані навколо трону, і подумав: «Ну й чорт з ним, що гучний звук».
Хана так і не подивилась ані в наш бік, ані в бік фонтана — просто втупилась під ноги, не перестаючи щось бурмотіти, чим нагадала мені тата, перед тим як він мав виголосити промову на щорічній вечері національної страхової компанії «Оверленд», коли виграв конкурс «Найкращий регіональний працівник року». Вона щось тримала в лівій руці, але що саме — не видно було за її стегном, аж доки вона не піднесла те щось до рота. Вона зникла з поля зору, перш ніж вгризлась у те щось, і слава Богу. Я впевнений, що то була ступня і на ній з одного боку, під щиколоткою, вже був слід від укусу у вигляді півмісяця.
Я боявся, що вона знову вгніздиться на троні, щоб як слід обгризти свій післяобідній смаколик, та, либонь, дощ, попри наявність захисного навісу, відбив їй охоту. А може, її просто хилило в сон. Так чи інакше, незабаром грюкнули інші двері, цього разу праворуч від нас, а потім запала тиша. Я сховав револьвер у кобуру й сів поряд зі своєю собакою. Навіть тут, у сутінках, було видно, якою гарною стала Радар, якою молодою й сильною. Я радів. Можливо, комусь це слово здасться надто простим, але не мені. Я думаю, що радість — це велика і дуже важлива річ. Я не міг відірвати рук від її шерсті, вражений тим, наскільки вона густа.
Я не хотів чекати. Хотів лише вибратися геть з Лілімара зі своєю оновленою собакою, відвести її в той сарай і дивитися, як вона наїдатиметься досхочу. І не сумніваюсь, у неї буде чимало смакоти. Я дам їй цілу банку «Оріджену», якщо захоче, і двійко «Перкі Джеркі» на додачу. А потім ми сядемо й будемо насолоджуватися видовищем того, як метелики-монархи злітаються до місць ночівлі.