Ось чого я хотів, але змушував себе чекати, даючи Хані втихомиритись. Я полічив до п’ятисот десятками, потім через п’ять чисел, потім через два. Я не знав, чи достатньо цього часу, щоб сон повністю здолав оту здоровенну самицю, але довше чекати не міг. Вибратися з її обійстя було дуже важливо, але я мав також покинути місто до темряви, і то не тільки через нічних солдатів. Деякі позначки містера Боудітча дуже зблякли, і якщо я втрачу його слід, то вскочу в халепу по самі вуха.
— Ходімо, — сказав я Радар. — Тільки не подавай голосу, дівчинко. Тихенько.
Я потяг велосипед так, щоб він був позаду мене, якщо раптом з’явиться Хана й нападе. Поки вона скидатиме його з дороги, у мене буде час витягти револьвер і вистрелити. До того ж поряд була Радар, знов у бойовій формі. Я раптом подумав: якщо Хана зчепиться з Раді, то втратить трохи власного м’яса. Мені здавалось, це було б приємним видовищем. Однак побачити, як Хана зламає Радар шию одним помахом здоровенного ручиська, було б зовсім не приємно.
Я постояв біля кінця проходу, а потім рушив до фонтана. Радар ішла поруч. Бували матчі (особливо з нашим головним суперником, школою Сент-Джонс), які, здавалося, ніколи не закінчаться; але ота «прогулянка» завдовжки в п’ятдесят ярдів між будинком Хани і висохлим фонтаном, коли нас було видно з усіх боків як на долоні, була найдовша в моєму житті. Я все чекав, що ось-ось почую якусь емпісаріанську версію примовки «Фі-фай-фо-фам, кров британця чую там» і відчую, як тремтить земля під її ножищами, коли вона гнатиметься за нами.
Верескнула пташка — може, ворона або ж канюк, — і це був єдиний звук. Ми дісталися фонтана, і я притулився до нього, щоб витерти обличчя від суміші поту з дощем. Радар дивилась на мене. Тепер не було ані тремтіння, ані кашлю. Вона задоволено шкірилась. Для неї це була весела пригода.
Я ще раз визирнув переконатися, що Хани немає поблизу, потім виліз на велосипед і рушив до химерно розділеного бульвару, де, певно, місцева знать збиралася колись смакувати бутербродами з чаєм і обговорювати свіжі придворні плітки. А вечорами, мабуть, тут, на великих задніх дворах, нині зарослих бур’яном, будяками й небезпечними квітами, влаштовували вечірки з барбекю по-емпісаріанськи й витанцьовували котильйони при світлі ліхтарів.
Я їхав досить швидко, але Радар легко за мною встигала, чухраючи вистрибом, а її язик весело теліпався, звисаючи з пащі набік. Дощ припустив, але я цього майже не помічав. Єдиним бажанням було повернутися пройденим шляхом і вибратися з цього міста. Потім уже сохнутиму, а якщо підхоплю застуду, то Клаудія, мабуть, полікує мене курячим бульйоном; а тоді я вирушу до Вуді… потім до Дори… а потім додому. Батько дасть мені доброї прочуханки, але коли побачить Радар, то він тоді…
То він тоді що?
Я вирішив зараз про це не думати. Головне — дременути з цього гидкого міста, яке зовсім не безлюдне. Та й нерухомим його назвати не можна.
А мало ж бути так просто: йди собі за позначками містера Боудітча у зворотному напрямку, а побачиш стрілочку — рушай у протилежний бік, і так доки не дістанешся головних воріт. Та коли я дійшов до місця, де ми вийшли на широкий бульвар, ініціали зникли. Я був упевнений, що вони були на камені бруківки перед розлогою будівлею зі скляним брудним куполом зверху, але тепер їх не було й сліду. Може, змило дощем? Навряд чи, адже за стільки років тут випало безліч дощів, а ініціали все одно були достатньо помітні. Певно, я просто помилився.
Я поїхав далі бульваром, шукаючи АБ. Проминувши ще три бічні вулички й нічого не знайшовши, розвернувся і знову приїхав до будівлі з куполом, схожої на банк.
— Я
Я повільно їхав, видивляючись наступні ініціали, і відчував, як мене охоплює неспокій. Бо вони були ланками ланцюга, еге ж? Такого собі ланцюга подій від нещасного випадку з моєю матір’ю на тому триклятому мосту до сарайчика містера Боудітча. І якщо зламається якась ланка, то ланцюг порветься і я заблукаю. «Коли стемніє, ти все ще блукатимеш у тій пекельній дірі», — попереджала Клаудія.
Ідучи далі вузькою вуличкою, ми надибали провулок зі старезними занедбаними крамницями. Мені здалося, що ми наче йшли сюди тією дорогою, але жодних ініціалів там не було. На одному боці вулиці я ніби впізнав якусь аптеку, але приземкувату будівлю з порожніми вікнами на другому боці бачив уперше. Я озирнувся, шукаючи очима палац, сподіваючись таким чином визначити, де ми перебуваємо, але він ледве мрів крізь зливу.
— Радар, — сказав я і показав на ріг будинку. — Може, ти щось нанюхаєш?
Вона пішла туди, куди я показав, понюхала розкришений тротуар, а потім подивилась на мене, чекаючи подальших команд. Вказівок у мене більше не було, і я, звісно, не винуватив її. Зрештою, сюди ми приїхали на велосипеді, та й навіть якби прийшли пішки, злива давно б змила будь-які запахи.
— Ходімо, — сказав я.