Казка полностью

Ми пішли цією вуличкою, бо мені здалося, що я впізнав аптеку, а ще тому, що таки ж треба кудись іти. Я подумав, що найкраще буде, тримаючи на оці палац, спробувати вибратися на Шлях Ґаллієнів. Пересуватися головною вулицею могло бути небезпечно — недарма ж позначки містера Боудітча обминали її, — але вона точно виведе нас із міста. Як я вже казав, це була найкоротша дорога.

Проблема полягала в тому, що вулиці затято відводили нас від палацу, а не вели до нього. Навіть коли дощ стихав і мені знову було видно три шпилі, вони щоразу наче все більше віддалялись. Палац був ліворуч від нас, і мені траплялося багато вулиць, які вели в тому напрямку, та вони щоразу заводили в тупик або вперто звертали праворуч. Шепіт гучнішав. Я намагався не звертати на нього уваги, вважати, що то вітер, але марно. Вітру ж не було. Краєм ока я помітив, ніби двоповерховий будинок перетворився на триповерховий, але коли я обернувся, поверхів знову стало тільки два. Якийсь квадратний будинок мало не заступив мені дорогу. А ґарґулья — щось таке, як грифон, — явно повернула голову, проводжаючи нас поглядом.

Якщо Радар і бачила чи відчувала щось таке, її це, схоже, не хвилювало, а може, вона просто тішилася своєю новою силою; але мене це турбувало дуже. Дедалі важче було не думати про Лілімар як живу істоту, частково розумну й рішуче налаштовану не випускати нас.

Вулиця попереду закінчувалась якимсь проваллям з прямовисними стінами, де було повно битого каміння і стоячої води — знову тупик. Підкоряючись імпульсу, я звернув у якийсь провулок, такий вузький, що задні колеса триколісника обшкрібали цегляні стіни. Радар ішла попереду. Раптом вона зупинилась і загавкала. Гавкіт був гучний і сильний, породжений здоровими легенями.

— Що там?

Вона знову загавкала й сіла, нашорошивши вуха, вдивляючись у провулок крізь дощ. І раптом з-за рогу вулиці, до якої притикався цей провулок почувся високий голос, який я впізнав одразу:

— Привіт, комашиний рятувальнику! Ти все ще роздратований хлопчисько чи вже переляканий хлопчисько? Той, що хоче побігти додомку до мамусі, а дорогу назад ніяк не знайде? — пролунав шквал реготу. — Я витравив твої позначки лугом, ага? Подивимось, як ти знайдеш дорогу з Лілі, перш ніж нічні солдати вийдуть погратися! Мені що, цей парубійко знає всі вулиці як свої п’ять пальців!

Це був Пітеркін, але в моїй уяві постав Крістофер Поллі. Поллі принаймні мав причину бажати помсти: я поламав йому руки. А що я зробив Пітеркіну, крім того, що змусив припинити мордування великого червоного цвіркуна?

Збентежив його, ось що. Більше мені нічого не спадало на думку. Але я знав те, чого він точно не знав: помираюча собака, яку він бачив на Шляху Королівства, була не тією собакою, з якою я подорожував зараз. Радар озирнулась до мене. Я вказав на провулок:

— ВЗЯТИ ЙОГО!

Їй не треба було повторювати двічі. Раді рвонула на звук гидкого голосу, розбризкуючи лапами калюжі цегляного кольору, і кинулась за ріг. Звідти почувся здивований зойк Пітеркіна і залп гавкоту — той, що колись до смерті налякав Енді Чена; а потім — виття від болю.

— Ви пошкодуєте! — верещав Пітеркін. — Ти і твій триклятий пес!

«Я тебе дістану, красунчику», — думав я, женучи велосипед вузьким провулком. Я не міг їхати так швидко, як хотілося б, бо ступиці задніх коліс постійно шкребли по стінах. «Я дістану тебе, і собачка теж».

— Тримай його! — кричав я. — Тримай його, Радар!

Якби їй вдалося це, він міг би вивести нас звідси. Я б умовив його так само, як умовив Поллі. Та коли я вже доїжджав до кінця провулка, з-за рогу вибігла Радар. У собак буває сором’язливий вираз морди — це знає кожен, у кого був чи є собака, — і саме такий вигляд мала Радар. Пітеркін утік, але не безкарно. В зубах вона тримала добрячий шматок яскраво-зеленої тканини, яка могла бути відірвана тільки від штанів Пітеркіна. Більше того, я побачив там дві плями крові.

Я дістався кінця провулка, глянув праворуч і побачив, як він чіпляється за карниз на другому поверсі кам’яного будинку за двадцять-тридцять ярдів униз по вулиці. Він був схожий на людину-муху. Мені було видно металеву ринву, по якій він, очевидно, виліз, тікаючи від зубів Радар (але недостатньо швидко, ха-ха), і поки я за ним спостерігав, він видерся на виступ і присів там навпочіпки. Виступ був ненадійний на вигляд, і я сподівався, що він під Пітеркіном обвалиться, та де там. Хоча якби він був звичайного зросту, так би й вийшло.

— Ти отримаєш за це! — верещав він, погрожуючи мені кулаком. — Нічні солдати почнуть із того, що вб’ють твого чортового пса! Сподіваюсь, тебе вони не вб’ють! Хочу подивитись, як Руда Моллі видере кишки з твого черева у «Чесному двобої»!

Я дістав револьвер 45-го калібру, та перш ніж я зміг вистрелити в нього (з такої відстані я б точно схибив), він знову гидко зойкнув, беркицьнувсь у вікно спиною назад, притиснувши своїми куцими ручками миршаві коліна до хирлявих грудей, і тільки його й бачили.