Ми підійшли до розбуялого парку, оточеного з трьох боків сірими будинками, що були густо обтикані порожніми балконами. Мені вони здавалися чимось середнім між дорогими житловими будинками вздовж Золотого узбережжя в Чикаго і тюремними блоками. Посеред парку на високому постаменті стирчав уламок величезної скульптурної групи. Схоже, це були чоловік і жінка, які стояли по обидва боки гігантського метелика, але, як і всі інші витвори мистецтва, що траплялись мені в Лілімарі (не кажучи вже про бідолашну розтерзану русалочку), ця скульптура майже повністю була зруйнована. Голова й одне крило метелика розтрощені. Друге крило вціліло і, судячи з різьблення (всі кольори зникли, якщо взагалі були), я б сказав, що то монарх. Чоловік і жінка, мабуть, колись були королем і королевою, однак важко сказати, бо вище колін їх просто не було.
Я сидів, розглядаючи цю по-варварському сплюндровану сцену, аж тут на все місто, сповнене привидів, вдарили три дзвони, кожен лунав протяжно й урочисто. «Не обов’язково бути за брамою, коли пролунають три дзвони, — казала Клаудія. — Але невдовзі по тому треба покинути Лілімар! До темряви!»
Темрява скоро настане.
Я натиснув на педалі — знаючи, що це безглуздо; знаючи, що я попався в цю павутину, як Пітеркін називав Лілі; гадаючи, які нові жахи принесуть нічні солдати, коли прийдуть по нас… і раптом зупинився, вражений раптовою ідеєю, яка одночасно була дика й цілком резонна.
Я різко розвернувсь і знову заїхав у парк. Почав злазити з триколісника, прикинув висоту постаменту, на якому стояла зруйнована скульптура, і передумав. Заїхав у високу траву, сподіваючись, що там нема паскудних жовтих квітів, які можуть обпекти. А ще я сподівався, що велосипед не загрузне, бо земля зовсім розквецькалась від дощу. Я зібрав усі сили в кулак і далі гнав велосипед. Радар не відставала — вона не йшла, не бігла, а стрибала поряд. Навіть у моїй теперішній ситуації дивитися на це було задоволенням.
Навколо скульптурної групи виблискувала калюжа. Я заїхав у неї, зупинився, почепив рюкзак на кермо, став на сідло триколісника й потягся вгору. Ставши навшпиньки, я ледве зумів зачепитися пальцями за шорсткий від сміття й пилюки край постаменту. Дякуючи Богу, я досі був у чудовій фізичній формі, тож підтягся, поклав спочатку одну, а потім другу руку на поверхню, всіяну дрібними кам’яними уламками, підважився і проповз решту шляху. Був один поганий момент, коли я вже думав, що зірвуся спиною вперед, впаду на велосипед і що-небудь собі зламаю, але я зробив ще ривок і вхопив кам’яну жінку за ногу. Я добряче подряпав живіт кам’яним дріб’язком, доки остаточно видерся на верхотуру, але значних ушкоджень не мав.
Радар дивилась на мене й гавкала. Я сказав їй замовкнути, і вона послухалась. Однак і далі вимахувала хвостом: «Який же він чудовий! Подивіться, як високо він заліз!»
Я підвівся і вхопився за рештки метеликового крила. Мабуть, у ньому залишилось трохи магії — якоїсь хорошої, бо я відчув, що страх частково втихомирився. Тримаючись за крило спочатку однією рукою, потім другою, я повільно обернувся на триста шістдесят градусів. На тлі неба, що без упину темніло, я побачив три шпилі палацу, і тепер вони були приблизно там, де, як підказували мені рештки чуття орієнтації, й мали бути. Я не міг бачити міську стіну, та насправді й не очікував цього. Постамент, на якому я стояв, був високий, однак купа будинків усе ж затуляла обрій. Навмисно, я був у цьому майже впевнений.
— Зачекай, Радар, — сказав я. — Це недовго.
Я сподівався, що так воно й буде. Нахилився, підняв камінь із гострим кінцем і вільно затис його в руці.
Час ішов. Я порахував до п’ятисот десятками, потім через п’ять, потім збився з рахунку. Мене дуже непокоїло те, як швидко день переходить у сутінки. Я майже відчував, як він спливає — немов кров із глибокого порізу. Нарешті саме тоді, коли я вже почав думати, що даремно сюди видерся, я помітив, як у тій стороні, яку вирішив назвати півднем, виникла темрява. Вона йшла на мене. Метелики-монархи поверталися на нічліг. Я витяг руку, спрямувавши її, немов рушницю, на метеликів, що наближалися. Я випустив ту хмару з очей, коли знову став на коліна, але руку й далі тримав прямо. Вістрям підібраного раніше кам’яного уламка я надряпав позначку на боці постаменту, потім подивився вздовж витягнутої руки на щілину між двома будинками на дальньому краю парку. Це був початок. Звісно, якщо щілина не зникне.