— Ну що, — звернувсь я до Радар, — це було захопливо, еге ж? Що ти скажеш, якщо ми заберемося звідси к бісовій матері?
Радар гавкнула один раз.
— І покинь отой шматок його штанів, поки він тебе не отруїв.
Радар так і зробила, й ми пішли далі. Коли проходили повз вікно, в якому зник Пітеркін, я все виглядав його, сподіваючись, що він десь вигулькне, як мішень у тирі, але й тут не пощастило. Гадаю, такі страхопудливі виродки, як цей, не дають тобі другого шансу… та іноді (якщо доля прихильна) ти отримуєш третій.
Сподіватимусь на це.
Проблема з собаками (звісно, якщо ви їх не б’єте й не кóпаєте ногами) полягає в тому, що вони вам довіряють. Ви даєте їжу й притулок. Тільки ви можете витягти пискляву мавпочку з-під дивана своєю спритною п’ятипалою лапою. А ще ви даруєте любов. Проблема з такою безумовною довірою в тому, що вона покладає на вас тягар відповідальності. Загалом це добре. У нашій же теперішній ситуації було зовсім не так.
Радар явно насолоджувалась життям, майже підстрибом бігла поряд зі мною, а чом би й ні? Вона більше не була старою напівсліпою німецькою вівчаркою, яку мені доводилось возити спершу на візку Дори, а потім у кошику позаду величезного триколісника Клаудії. Вона знову була молода, знову була сильна, їй навіть трапилась нагода подерти штани на дупі старого гидкого карлика. Її тіло було сповнене енергії, а на душі було легко. Вона була разом з тим, хто її годує, дає притулок і дарує любов. У її світі все складалося якнайкраще.
А я, навпаки, боровся з панікою. Якщо вам коли-небудь випадало заблукати в чужому місті, ви мене зрозумієте. Хіба що тут не було жодного привітного незнайомця, в якого я міг би спитати дорогу. І саме місто наїжачилось проти мене. Кожна вулиця вела на іншу, а та незмінно закінчувалась тупиком, де ґарґульї злісно зирили вниз із високих сліпих будинків, яких, можу заприсягнутися, там точно не було, коли я озирався, щоб подивитися, чи не крадеться, бува, за нами Пітеркін. Дощ послабшав, перейшов у мряку, але вид на палац мені часто затуляли будинки, які, здавалось, виростали в момент, як я відводив очі.
І ще гірше. Коли мені таки вдавалось мигцем угледіти палац, він завжди опинявся не в тому місці, де я очікував його побачити. Ніби теж рухався. Це могла бути ілюзія, спричинена страхом, повторював я собі знов і знов, але й сам не дуже в це вірив. Надходив вечір, і кожний хибний поворот нагадував, що насувається темрява. Факт був простий і очевидний: через Пітеркіна я повністю втратив орієнтацію. Я б навіть не здивувався, якби оце наскочив на цукерковий будиночок, куди мене з моєю собакою (я Гензель, вона Ґретель) запросила б стара відьма.
Радар тим часом не відставала від триколісника, поглядала на мене, усміхаючись по-собачому, немов вигукувала: «Ну хіба ж нам не весело?»
Ми йшли далі. І далі.
Час від часу попереду крізь хмари прозирала чиста блакить, і тоді я вилазив на сидіння велосипеда, видивляючись міську стіну, найбільшу споруду на всю округу, крім хіба що трьох шпилів палацу. І не бачив її. А шпилі тепер виднілися праворуч, чого не могло бути в принципі. Звісно, якби я перейшов дорогу перед палацом, то зрізав би Шлях Ґаллієнів, але я цього не зробив. Хотілося кричати. Хотілося згорнутися клубочком, обхопивши голову руками. Я все поривався знайти полісмена, що, як казала мені мама, повинні робити діти, коли заблукають.
А Радар весь час весело шкірилась до мене: «Правда ж, здорово? Правда ж, це крутезна пригода?»
— Ми в халепі, дівчинко.
Я їхав далі. Тепер на небі не було просвітку, а отже, й сонця, яке б мене направляло. Лише будинки купчились навколо, то зруйновані, то просто жаско-порожні, усі якісь голодні. Тишу порушував тільки примарний, монотонний шепіт. Якби він був постійний, я б сяк-так призвичаївся до нього, але ж ні. Він бурхав то там, то там, ніби я натикався на скупчення невидимих мерців.
Здавалося, той жахливий день (я ніколи не зможу передати вам,
А найгірше було мені бачити довіру в очах Радар щоразу, коли вона дивилась на мене.
«Ти довірилась дурневі, — думав я. — Не пощастило тобі, люба».