Казка полностью

Я скочив на ноги й рвонув з місця. Раді бігла поряд, гавкаючи, гарикаючи й оглядаючись. Я дістався воріт кладовища. Вони були зачинені. Я відступив, нахилив одне плече й вгатив з розгону, як колись бив форвардів суперника. Ворота затріщали, але не піддалися. Гавкіт Радар голоснішав і тоншав: тепер чулося не ГОВ-ГОВ-ГОВ, а АВВ-АВВ-АВВ, наче вона теж хотіла заверещати.

Я озирнувся й побачив, що з землі витикаються нові руки, немов жахливі квіти з пальцями замість пелюсток. Спочатку кілька, а потім поперли десятки. А може, й сотні. Але було й значно гірше — скрегіт іржавих петель. Склепи збирались повипускати своїх мерців. Пам’ятаю, я ще подумав: ясно, що треба карати порушників, але ж не таким ідіотським способом.

Я знову кинувся на ворота, зібравши всі сили. Замок зламався. Ворота розчахнулись, і я полетів уперед, розмахуючи руками, намагаючись утримати рівновагу. Майже вдалось, але потім я ще об щось перечепився — мабуть, об бордюр — і впав на коліна.

Підвів голову й побачив, що гепнувся на Шлях Ґаллієнів.

Я піднявся, обідрані коліна пекло, штани подерлись. Озирнувся на кладовище. За нами ніхто не гнався — достатньо було тих жахливих рук, що звивалися. Я подумав, яку ж треба мати силу, щоб відкинути віка домовин і продертися крізь землю, що тисне зверху. Припускаю, що емпі­саріанці не морочилися з домовинами, а, мабуть, просто загортали мерців у савани і вважали, що й так добре. Приземний туман набув блакитного кольору, ніби наелектризувався.

— БІГОМ! — крикнув я Радар. — БІГОМ!

Ми побігли до воріт. Побігли, рятуючи життя.

Ми вискочили на дорогу набагато далі від того місця, де звернули, щоб іти за позначками містера Боудітча, але мені ще було видно ворота в темряві, яка загусала. До них було пів милі, може, трохи менше. Я важко дихав, ноги обважніли. Почасти через те, що мої штани промокли від грязюки й води, коли я впав з постаменту, але головним чином це було просто виснаження. Я займався різними видами спорту протягом усього навчання в школі, але уникав баскетболу — не тільки тому, що мені не подобався тренер Гаркнесс, а й тому, що при моєму зрості й вазі бігати — не моє. Саме тому я грав першим базовим у бейсболі: це захисна позиція, і там не треба швидко ганяти. Довелось перейти на біг підтюпцем. І хоч ворота, здавалось, зовсім не наближалися, це було найкраще, що я міг зробити, якщо не хотів, щоб мені зсудомило ногу, бо тоді довелося б зовсім зупинитись.

Аж тут Радар глянула через плече і знову тонко й перелякано загавкала. Я озирнувсь і побачив групу яскравих блакитних вогників, які наближались із боку палацу. Це мали бути нічні солдати. Я не став гаяти час, намагаючись переконати себе в протилежному, а просто знову побіг швидше.

Дихання вривалося в груди й виривалось із них, кожен наступний вдих і видих був гарячіший од попереднього. Серце гупало в грудях. Перед очима запульсували білі плямки, розширюючись і звужуючись. Я знов озирнувся й побачив, що блакитні вогні поближчали. А ще в них з’явилися ноги. Це були люди, кожен оточений зловісною блакитною аурою. Облич я ще не бачив і не хотів бачити.

Я спіткнувся об свої дурні ноги, втримав рівновагу, побіг далі. Настала повна темрява, проте ворота були світлішого відтінку сірого, ніж стіна, і мені було видно, що вони трохи поближчали. Я подумав, що якщо зможу бігти далі, то в нас є шанс.

У мене закололо в боці, спочатку несильно, але потім біль поширився далі. Пройшов через груди й прохромив пахву. Волосся, мокре і брудне, ляпало по лобі. Рюкзак гупав по спині — баласт. Я зняв його й кинув у кущі ожини біля будинка з башточками, оточеного смугастими червоно-білими стовпами, увінчаними кам’яними метеликами. Ці монархи поки що вціліли, мабуть, тому що були надто високо — не дістатися без драбини.

Я знову спіткнувся, тепер уже об клубок тролейбусних дротів, знову втримався на ногах і побіг далі. А ті все наближались. Я згадав про револьвер 45-го калібру містера Боудітча, однак якщо він навіть і спрацює проти цих потороч, їх все одно забагато.

Потім сталося дивовижне: раптом мої легені наче поглибшали, кольки в боці зникли. Я ніколи не бігав настільки довго, щоб відчути друге дихання, але кілька разів це траплялось під час довгих велосипедних поїздок. Я знав, що це ненадовго, але надовго й не треба було. Тепер ворота були всього ярдів за сто попереду. Я ризикнув ще раз глянути через плече й побачив, що осяйний загін нічних солдатів припинив погоню. Я знову втупився вперед і рвонув ще швидше, закинувши голову назад і щосили допомагаючи собі стиснутими в кулаки руками, дихаючи глибоко, як ніколи. Навіть обігнав Радар ярдів на тридцять. Потім вона знову мене наздогнала й зазирнула в обличчя. Тепер на морді вже не було радісного вишкіру: «Хіба ж не весело, га?» — її вуха були міцно притиснуті до голови, навколо карих очей залягли білі кола. Вигляд у неї був нажаханий.

Аж ось і ворота, нарешті.

Я набрав повні груди повітря й закричав:

— ВІДЧИНІТЬСЯ ІМЕНЕМ ЛІЇ З РОДУ ҐАЛЛІЄНІВ!