Старовинний механізм під воротами ожив зі скреготом, який потім перейшов у глибокий гуркіт. Ворота затремтіли й почали відчинятись, рухаючись по своїй прихованій доріжці. Але ж повільно! Я злякався, що надто повільно. Чи зможуть нічні солдати вийти з міста, якщо ми проскочимо у ворота? Я здогадувався, що не зможуть, бо їхні моторошні блакитні аури згаснуть, а самі вони розсиплються… або розтануть, як та Лиха відьма з Заходу[39].
Дюйм.
Два.
Я бачив крихітний шматочок зовнішнього світу, де є вовки, але нема ось таких людей, що спливають примарним блакитним світлом, і нема гнилих рук, які вилазять із цвинтарної землі.
Я озирнувся і вперше як слід розгледів їх: двадцять чи й більше чоловіків з темно-бордовими губами кольору засохлої крові і пергаментно-блідими обличчями. Вони були в якихось химерних просторих штанях і сорочках, що скидались на армійську форму. Оте блакитне світло струменіло з очей, лилося вниз, оповиваючи тіла. У них були обличчя як у звичайних людей, однак напівпрозорі. Під ними виднілися черепи.
Вони бігли на нас, залишаючи за собою бризки блакитного світла, які тьмяніли й згасали. Я не думав, що вони встигнуть. Були вже дуже близько, але я сподівався, що ми таки втечемо.
Три дюйми.
Чотири.
О Господи, як же
Потім пролунав звук якогось старовинного пожежного дзвона — ДЗЕНЬ-ДЗЕ-ЛЕНЬ-ДЗЕ-ЛЕНЬ, — і загін блакитних людей-скелетів розділився: десять-дванадцять ліворуч, решта — праворуч. Шляхом Ґаллієнів мчала якась подоба електромобіля, схожа на величезний гольфмобіль або на присадкуватий автобус із відкритим верхом. Спереду, пересуваючи туди-сюди ручку керма, сиділа людина (я навмисне вживаю це слово) з сивим волоссям, яке спадало по обидва боки страшного напівпрозорого обличчя. То був чоловік, худий і високий. Позаду нього юрмились інші, їхні блакитні аури перекривались і стікали на мокрий тротуар, наче химерна кров. Водій кермував просто на мене, збираючись притиснути до воріт. Зрештою, я вже запізнився… а ось собака ще могла встигнути.
— Радар! Біжи до Клаудії!
Вона не поворухнулася, тільки дивилась на мене з жахом.
Я скинув рюкзак, бо він промок, обважнів і заважав бігти. Револьвер містера Боудітча — ні. Я не міг перестріляти значну кількість нічних солдатів, щоб не датися їм у руки, але й віддавати його їм теж не збирався. Я розстебнув ремінь кобури з декоративними накладками й швиргонув у темряву. Якщо вони хочуть мати цей револьвер, їм доведеться вийти за межі міста-фортеці, щоб знайти його. Потім я сильно плеснув Радар по заду. Мене облило блакитне світло. Я знаю, що можна змиритися зі смертю, бо в той момент я це зробив.
Вона кинула на мене останній ображений погляд — ніколи цього не забуду — і прослизнула в щілину, яка дедалі ширшала.
Мене вдарило з такою силою, аж швиргонуло на ворота, які й досі рухались; але не настільки сильно, щоб роздушити об них. Я бачив, як сивий нічний солдат різко перехилився через кермо. Бачив його простягнуті руки, кістки пальців, які просвічувались крізь жир сяючої шкіри. Бачив вічний оскал його зубів і щелепи. Я бачив блакитні струмені якоїсь жахливої живлющої сили, які ринули з його очей.
Тепер ворота відчинились так, що я міг протиснутись. Я вирвався з чіпких пальців істоти й покотився до щілини. На мить побачив Радар, яка стояла в темряві в кінці Шляху Королівства й озиралась. Сподіваючись. Я рвонувся до неї, простяг руку. І тоді жахливі пальці стиснулись у мене на горлі.
— Ні, маленький, — прошепотів нічний солдат-зомбі. — Ні, ціленький. Ти прийшов до Лілі без запрошення і тут залишишся.
Він нахилився ближче — усміхнений череп під серпанком блідої шкіри. Ходячий скелет. Решта почали підступати, звужуючи коло. Один вигукнув якесь слово — мені здалося, що
«Біжи, Радар, біжи й бережи себе», — подумав я і відключився.
Лясь-лясь.