— Йому зробили одну операцію, потрібна й друга. А потім на нього чекає довгий період одужування, постійно необхідна буде фізіотерапія. Мабуть, нею займатиметься Мелісса Вілкокс. Перелом був дуже тяжкий, стегно практично знищене. Доведеться міняти. Інакше решту життя він проведе на ходунках чи прикутий до візка, хоч би скільки фізіотерапії пройшов.
— Ого, — протягнув я. — А він знає?
— Лікар, який збирав йому ногу, мав уже сказати все, що йому треба знати на цю мить. Це ти викликав швидку?
— Так, мем.
— Ти, мабуть, врятував йому життя. Між шоком та ймовірністю провести ніч надворі… — вона похитала головою.
— То собака. Я почув, як виє його собака.
— Собака викликав швидку?
Довелося визнати, що це я.
— Якщо хочеш його побачити, то поквапся. Я щойно зробила йому ін’єкцію знеболювального, скоро він може заснути. Крім переломів ноги й стегна, він ще має занадто низьку вагу. Легка здобич для остеопорозу. У тебе близько чверті години, перш ніж він вирушить у сонне царство.
Нога містера Боудітча була піднята на штуковині зі шківом, яку ніби позичили з кінокомедії 1930-х років… та містер Боудітч не сміявся. І я теж. Зморшки на його обличчі поглибилися, стали подібні до вирізьблених борозн. Темні кола під очима потемніли ще дужче. Волосся здавалося неживим і тонким, руді пасма в ньому вицвіли. Мабуть, у нього був сусід по палаті, але я його так і не побачив, бо друга половина 322-ї була затулена зеленою шторою. Побачивши мене, містер Боудітч спробував випростатися на ліжку, але від цього тільки скривився й задихано засичав.
— Здоров був. Як, кажеш, тебе звати? Якщо ти й казав, то я не запам’ятав. За цих обставин можна пробачити.
Я теж не міг згадати, чи назвався, тому повторив (чи вперше повідомив) своє ім’я, а потім спитав, як він почувається.
— Страшенно гівняно. Подивися на мене.
— Мені дуже шкода.
— Все одно менше, ніж мені. — А потім, зробивши над собою зусилля бути чемним: — Дякую вам, юний містере Рід. Мені сказали, що ви врятували мені життя. Зараз я не відчуваю, що воно чогось варте, але, як нібито сказав Будда: «Усе змінюється». Іноді на краще, хоча, з мого досвіду, це рідкість.
Я йому сказав — так само, як казав татові, медикам і місіс Річленд, — що насправді його врятувала собака: якби я не почув її виття, проїхав би мимо.
— Як вона?
— Нормально.
Я сів на стілець біля його ліжка й показав на телефоні фотки Радар з мавпочкою. Він перемотував їх кілька разів (мені довелося показати йому, як це робиться). Ці знімки, здавалося, зробили його щасливішим, хай і не здоровішим. «На нього чекає довгий період одужування», — сказала медсестра.
Коли він простягнув мені телефон, усмішка вже згасла.
— Мені не сказали, скільки я ще проваляюся в цьому клятому лазареті, але я не дурний. Розумію, що це надовго. Мабуть, треба вже думати про те, як її приспати. Вона прожила добре життя, але тепер у неї стегна такі…
— Ой, не треба, — запанікував я. — Я про неї подбаю. З радістю.
Він глянув на мене, і вперше за весь час його обличчя виражало не роздратування чи покірність долі.
— Справді? А я можу тобі з цим
— Так. У неї майже закінчився корм, але тато сьогодні купить мішок того «Оріджену». Шоста ранку, шоста вечора. Я буду як штик. Можете на це розраховувати.
Він потягнувся до мене — може, хотів узяти за руку чи принаймні погладити. І я б дозволив, але він відсмикнув руку.
— Це… ти дуже добрий.
— Вона мені подобається. А я — їй.
— Правда? Добре. Вона хороша стара подруга. — Очі в нього вже затуманювались, а язик трохи заплітався. Те, що вколола медсестра, починало діяти. — Безневинна, але всі діти на районі до всирачки її боялися. А я тільки радий був. Пронози малі допитливі. Галасливі пронози. А грабіжники? Та які там грабіжники. Зачувши Радар, тікали світ за очі. Але тепер вона стара. — Він зітхнув і закашлявся. Це спричинило гримасу болю. — І не тільки вона.
— Я добре про неї дбатиму. Може, навіть вигуляю додолу пагорбом, до свого дому.
Коли він замислився над такою можливістю, його погляд дещо порізкішав.
— Вона з малого цуценяти ніколи ні в кого не була. Тільки в моєму будинку… на подвір’ї…
— Місіс Річленд сказала, ви ходили з нею гуляти.
— Та діставуча, що живе через вулицю? Ну так, правду сказала. Ми ходили на прогулянки. Коли Радар ще могла ходити не втомлюючись. А тепер боюся водити її кудись далеко. Що, як поведу її донизу Сосновою вулицею, а вона не зможе повернутися? — Він подивився собі на ноги. — А тепер уже і я не зможу повернутися. І взагалі нікуди дійти не зможу.
— Я не змушуватиму її. Ну, перевантажувати себе.
Він розслабився.
— Я тобі заплачу… за її корм. І за твій час теж.
— Не переймайтеся.
— Вона може ще довго прожити, коли я повернуся додому.
— Повернетеся, містере Боудітч.
— Якщо ти будеш… її годувати… то краще зви мене Говардом.
Я не знав, чи зможу його так називати, але погодився.
— А принесеш мені ще фотографій?
— Авжеж. Мені вже треба йти, містере… Говарде. А ви відпочивайте.