Казка полностью

Мені було байдуже, бо я не збирався давати шанс вмісту кухля вилитись у дірку. Я схопив його і вихилив одним ковтком. Там ще був пісок, але мене це теж не хвилювало. То було блаженство.

— Відсмокчи в нього, поки ти там, чом би й ні? — пролунав іще чийсь голос. — Гарненько посмокчи, Хеймсе, це приведе його до тями, як батіг.

— Де я?

Хеймі знову нахилився до мене, намагаючись говорити по секрету. Його дихання викликало в мене відразу, від нього голова боліла ще сильніше, але я терпів, бо мав знати. Тепер, трохи очунявши та облишивши снити свій вимріяний сон про Радар, я дивувався, що досі живий.

— Малейн[41], — прошепотів він. — «Глибока Малейн». Десять… — якесь невідоме мені слово, — під палацом.

— Двадцять! — вигукнув Ай. — І ти більше не побачиш сонця, новенький! Ніхто з нас не побачить, звикай до цього!

Я взяв у Хеймі кухоль і рушив через камеру, почуваючись, як Радар у її найгіршій формі. Набрав повен кухоль, затулив пальцем дірочку в дні, куди витікала вода, і знову випив. Хлопець, який колись дивився класичні фільми на каналі ТСМ і робив онлайн замовлення на Амазоні, сидів у в’язниці. Її ні з чим не сплутаєш. Камери тяглися по обидва боки вогкого коридору. Газові лампи стирчали зі стін через кожні кілька камер і тихенько хурчали язичками синювато-жовтого полум’я. З обтесаної кам’яної стелі капала вода. Центральний прохід був у калюжах. Напроти мене здоровило в лахмітті, що віддалено нагадувало кальсони, помітив, що я на нього витріщаюсь, стрибнув на ґрати і почав їх трусити й верещати, вдаючи мавпу. Його голий торс був кремезний і волохатий, обличчя широке, лоб низький, він був страшний, як чорт… але не було в нього жодних ознак тієї повзучої потворності, яку я спостерігав на шляху до цього чарівного помешкання, а його гучний владний голос завжди був при ньому.

— Просимо, новенький! — Це був Ай — як я дізнався згодом, зменшена форма імені Айота. — Просимо до пекла! Коли настане час «Чесного двобою»… якщо настане… я вирву твою печінку й носитиму її замість капелюха. У першому раунді — тебе, а в другому — того, кого вони там виставлять проти мене! А до того — приємного відпочинку!

У кінці коридору біля дерев’яних дверей, оббитих залізом, голосно озвався інший в’язень, цього разу жінка:

— Тобі треба було залишитися в Цитаделі, хлопче! — й додала тихіше: — І мені теж. Краще вже померти від голоду.

Хеймі почимчикував у куток камери навпроти відра з водою, скинув штани й скоцюрбився над діркою в підлозі.

— У мене проблеми з животом. Мабуть, це ті шампіньйони.

— Що? Ти їх коли їв? Рік чи більше тому? — запитав Ай. — У тебе проблеми з животом, це точно, але гриби тут ні до чого.

Я заплющив очі.

Минав час. Помалу я почав оговтуватися. Відчував сморід бруду, вологи й газу зі слабких світильників. Чув, як з плюскотом падає вода, як ходять навколо в’язні, розмовляють одне з одним або самі з собою. Мій співка­мерник сидів біля відра з водою, похмуро дивлячись на свої руки.

— Хеймі?

Він підвів голову.

— Хто такі цілі?

Він пирхнув від сміху, потім скривився і схопився за живіт:

— Це ми. Ти що, дурний? З неба впав?

— Вважай, що так.

— Сядь отут, біля мене. — І коли я завагався, додав: — Нє, нє, ти мене не бійся. Я не збираюсь лоскотати тобі яйця, якщо ти про це думаєш. Хіба одна-дві блохи на тебе перестрибнуть, ото й усе. За останні пів року я навіть ні разу напружитись не спромігся. Тельбухи-бо нікудишні.

Я сів поряд з ним, і він плеснув мене по коліну.

— Отак краще. Не люблю говорити для всіх вух. Не те щоб мало значення, що вони чують, ми всі риба в одному відрі, але я тримаюсь осібно — так мене вчили, — він зітхнув. — Хвилювання не на користь моїм кишкам, ось що я тобі скажу. Бачити, як цифри ростуть, ростуть і ростуть? Ото гидота! Двадцять п’ять… двадцять шість… тепер тридцять один. Але вони ніколи не дійдуть до шістдесяти чотирьох, тут Ай має рацію. Колись нас, цілих, було як цукру в лантусі, але нині лантух порожній, хіба лишилось кілька кристаликів.

Він сказав кристаликів? Чи щось інше? Мій голов­ний біль загрожував повернутись, ноги боліли від ходьби, їзди на велосипеді й біганини, я втомився. Мене ніби випатрали.

Хеймі знову зітхнув, чим викликав напад кашлю. Він тримав руками живіт, доки напад минув.

— Хоча Вбивця Польоту і його… — дивне слово, яке мій розум не зміг перекласти, щось схоже на раггамункас, — і далі трясе лантух. Не заспокоїться, доки не витрясе к бісу кожного з нас. Але… шістдесят чотири? Нє, нє. Це буде останній «Чесний двобій», і я піду серед перших. Може, навіть першим. Заслаб, бачиш. Болячки обсіли, і їжа мені не йде.

Схоже, він згадав про мою присутність, про свого нового співкамерника.

— Але ти… Ай побачив, що ти дебелий. І, мабуть, швидкий при такій своїй силі.

Я хотів сказати йому, що не дуже швидкий, але передумав. Хай думає що хоче.

— Він тебе не боїться, Айота нікого не боїться, хіба тільки Руду Моллі та її сучу матір, але й працювати більше ніж потрібно він теж не хоче. Як тебе звуть?

— Чарлі.

Він ще стишив голос:

— І ти не знаєш, де ти? Чесно, без брехні?