Казка полностью

Вона мчить усе далі й далі, пригинаючись до землі. Місячного світла ще не видно, вовки не виють, але вона чує, що вони недалеко. При місячному світлі вони нападуть, і вона відчуває, що світло ось-ось з’явиться. Якщо все і станеться, то вона битиметься. Вони можуть напасти на неї всі разом, але вона битиметься до кінця.

Лясь-лясь.

— Прокидайся, малий!

Місяці вислизають крізь розпанахану хмару, менший — у вічній погоні за більшим, і перший вовк заводить свою пісню. Але онде попереду червоний вагон і укриття, де вони з Чарлі ночували, коли вона ще була хвора, і, встигнувши туди добігти, вона прослизне всередину, якщо ­двері досі відчинені. Їй здається, що він не зачинив їх до кінця, але вона не впевнена. Це було так давно! Якщо так, вона стане на задні лапи й зачинить їх передніми. Якщо ні, то притулиться до них спиною і битиметься, поки стане сил.

Лясь-лясь.

— Ти що, хочеш іще раз хавчик проґавити? Нє, нє!

Двері прочинені. Радар проштовхується в щілину і…

ЛЯСЬ!

Цей ляпас нарешті порушив мій сон, і я розплющив очі, помалу вбираючи поглядом якесь непевне, тьмяне світло і когось, хто стояв наді мною на колінах. Його волосся розсипалось по плечах, він був такий блідий, що на якусь мить я подумав: це той нічний солдат, який кермував електромобілем. Я різко сів. Спалах болю рвонув у голові, а за ним — хвиля запаморочення. Очі в чоловіка розширились, і він відсахнувся. І він таки був людиною, а не блідою істотою, оповитою аурою блакитного світла, яке витікає з очей. Із цих очей нічого не витікало, навколо них виднілися синці, але це були людські очі, а його волосся було темно-каштанове, майже чорне, а не сиве.

— Не заважай йому здихати, Хеймі! — вигукнув хтось. — Він, чорт, уже тридцять перший! Вони ніколи не дійдуть до шістдесяти чотирьох, ті дні давно минули! Ще один, і тоді почнеться!

Хеймі, якщо це було його ім’я, озирнувся на голос. Усміхнувся, сяйнувши білими зубами на замурзаному обличчі. Він був схожий на самотнього тхорика.

— Просто намагаюсь сяк-так захистити свою душу, Аю! Типу люби ближнього свого! Кінець надто близько, хоч-не-хоч, а мусиш думати про вічність!

— Іди ти к бісу разом зі своєю вічністю, — сказав той, якого звали Ай. — Ось цей світ, потім трах-бах феєр­верк, і все.

Я лежав на холодному, вологому камені. Над кістлявим плечем Хеймі було видно стіну з кам’яних блоків, які сочилися водою, з заґратованим віконцем десь під стелею. Між ґратами — безпросвітна пітьма. Я був у камері. «Durance vile[40]», — подумав. Не знаю, звідки взявся той вираз, навіть не був упевнений у його значенні. Знав тільки, що в мене жахливо боліла голова і що з рота чоловіка, який будив мене ляпасами, тхнуло так, наче там у нього здохла якась тваринка. О, а ще я, здається, намочив штани.

Хеймі нахилився дуже близько до мене. Я спробував відсунутись, але позаду були ґрати.

— Ти, по-моєму, сильний, пацан. — Щетина навколо рота Хеймі лоскотала мені вухо. Це було жахливо і водночас якось зворушливо. — Захищатимеш мене, як я тебе захищав?

Я хотів запитати, де я, але з рота прошелестіли тільки уривки звуків. Я облизнув губи. Вони були сухі й опухлі.

— Пити.

— Це можна.

Він метнувся до відра в кутку того, що, як я вже не сумнівався, було камерою… а Хеймі — моїм співкамерником. На ньому були подерті штани до гомілок, ніби в потерпілого в кораблетрощі. Сорочка була радше майкою. Голі руки виблискували в тьмяному світлі. Жалюгідно худі, але наче не сірі. Хоча при поганому освітленні важко було сказати напевно.

— Ти, чортів ідіот! — Це був хтось іще, не той, кого Хеймі називав Аєм. — Навіщо ж робити ще гірше? Тебе що, нянька в дитинстві головою додолу впустила? Той малий ледве дихав! Та сів би йому на груди й прикінчив би! І знову було б тридцять, як по маслу!

Хеймі й вухом не повів. Він узяв луджений кухоль з полиці над тим, що, як я вважав, було його сінником, і занурив у відро. Потім приніс його мені, притискаючи до дна палець, такий же брудний, як і він сам.

— Він дірявий, — пояснив Хеймі.