Казка полностью

«Durance vile», — подумав я.

— Ну, це в’язниця… підземелля… і я гадаю, що це десь під палацом… але оце й усе.

Я не збирався розповідати йому, чому я прийшов і кого зустрів дорогою. Тепер я приходив до тями, втомлений чи ні, і починав мислити розсудливо. Хеймі міг у мене щось вивідувати. Отримавши інформацію, він може обміняти її на якісь привілеї. «Глибока Малейн» була мало схожа на місце, де існують привілеї, — кінцева зупинка, так би мовити — але я не хотів ризикувати. Може, їм начхати на одну німецьку вівчарку, яка втекла з Сентрі, штат Іллінойс… а з іншого боку, може, й ні.

— Ти не з Цитаделі, еге ж?

Я похитав головою.

— Навіть не знаєш, де це, так?

— Так.

— Зелені острови? Деск? Може, один із Тайвосів?

— Жодне з цих місць.

— Звідки ж ти, Чарлі?

Я мовчав.

— Не кажи, — люто прошепотів Хеймі. — Це добре. Не кажи нікому з інших, і я теж не скажу. Якщо ти мене захищатимеш. Це було б розумно з твого боку. Бувають долі й гірші за «Глибоку Малейн», юначе. Можеш не повірити, але я знаю. Верховний Володар поганий, але те, що я знаю про Вбивцю Польоту, ще гірше.

— Хто такий Вбивця Польоту? А Верховний Володар хто?

— Верховний Володар — так ми називаємо Келліна, начальника нічних солдатів. Він сам тебе сюди притяг. Я стояв у кутку. Його очі…

У нашому кінці підземелля за оббитими залізом дверима почулося приглушене дзеленькання.

— Персі! — заревів Айота. Він стрибнув на свої ґрати й знову їх затрусив. — Хіба ж уже, бля, не час? Ходи-но сюди, Персі, старий друже, і подивимося, що там лишилось від твоєї мармизи!

Почувся грюкіт засувів — я нарахував чотири, — і двері відчинились. Спочатку з’явився візок, майже такий, яким зазвичай користуються в супермаркеті, але зроблений із дерева. Позаду нього стояв сірий чоловік, обличчя в котрого ніби розплавилось. У нього залишилось тільки одне око. Ніс ледве виглядав з напливу плоті. Рот був наче наглухо заварений, тільки з лівого боку виднівся маленький краплеподібний отвір. Пальці в нього так розплавились, що руки нагадували ласти. На ньому теліпались мішкуваті штани й така ж подоба сорочки. На шиї на петлі з сиро­м’ятної шкіри висів дзвоник.

Він став у дверях, схопив дзвоник і покалатав ним. Водночас він водив туди-сюди своїм єдиним оком.

— Хек! Хек! Хек, ии, ерзотники! — Порівняно з цим хлопцем, Дора була просто Лоуренсом Олів’є[42], який декламує Шекспіра.

Хеймі схопив мене за плече й потяг назад. Навпроти нас Ай також відступив. І всі в’язні — так само. Персі дзеленчав своїм дзвоником, доки не впевнився, що ми відійшли від ґрат далеко і не маємо змоги його вхопити, хоч я й не бачив причини, з якої хтось наважився б на таке. Він скидався на опікуна у фільмі про в’язницю, а опікуни не носять ключів.

Наша з Хеймі камера була найближчою до нього. Персі запустив руку в свій візок, витяг два добрячі шматки м’яса й пошпурив їх крізь ґрати. Я схопив мій на льоту. Хеймі потягся по свій, але промахнувся, і той ляпнувся на підлогу.

Тепер в’язні здійняли ґвалт навколо Персі. Один — згодом я дізнався, що то Фреммі, — поцікавився, чи не склеї­лась, бува, у Персі дупа вже зовсім, і якщо так, то чи не довелося йому хезати ротом. Вони ревли, як леви в зоопарку під час годівлі. Хоча ні. Вили, як гієни. Левами вони не були, за винятком хіба що Айоти.

Персі повільно котив візок між камерами, хляпаючи мокрими сандалями (пальці в нього на ногах теж сплавились докупи), жбурляючи м’ясо ліворуч і праворуч. Поціляв він пречудово, байдуже що мав тільки одне око; жоден шматок м’яса не вдарився об ґрати і не впав у коридорну тванюку.

Я підніс свій шматок до носа й понюхав. Гадаю, я все ще перебував у казковому режимі, бо очікував чогось гнилого й огидного, можливо, навіть з личинками, але це був шматок біфштекса, який міг би прибути сюди з супермаркету «Хай-Ві» в Сентрі, хіба що без гігієнічної поліетиленової упаковки. Вогонь його ледь торкнувся (я згадав, як тато замовляв стейк у ресторані й просив офіціанта просто пронести його через теплу кімнату), але запаху вистачило, щоб слина залила мені рот, а в животі забурчало. Востаннє я нормально їв у дерев’яному будинку Клаудії.

Напроти мене на своєму сіннику, схрестивши ноги, сидів Ай і поглинав свій стейк. Червоний сік стікав на плетиво його бороди. Він побачив, що я на нього дивлюсь, і посміхнувся.

— Давай, малий, їж, поки ще маєш зуби. Бо я тобі їх тут-таки виб’ю.

Я їв. Стейк був пружний. Стейк був смачний. Кожен шматок викликав бажання кусати далі.

Персі дійшов до останньої пари камер. Він укинув туди м’ясо й почав задкувати до виходу, одним ластом калатаючи дзвоником, другим — штовхаючи візок, покрикуючи «Хек! Хек!», що, як я припустив, означало геть, геть. Схоже, нікому вже не хотілося його освистувати, тим більше квапити. Звідусіль долинало цмакання і чавкання.

Я з’їв усе, крім кільця жиру й хрящів, а потім — і це. Тим часом Хеймі куснув свій стейк кілька разів, а тоді сів на сінник і поклав їжу собі на кістляве коліно. Він спантеличено дивився на нього, немов чудуючись, чому йому не хочеться їсти. Побачив, що я дивлюсь, і простяг його мені: