— Хочеш? Їжа мене не любить, а я — їжу. Раніше, коли я працював на лісопилці, завжди обжирався з кращими з них. Мабуть, то таки були гриби. З’їси не той вид — і вони підсмажать тобі кишки. Оце зі мною і сталося.
Ще б пак я не хотів. У мене досі бурчало в животі, але мені вистачило стриманості, щоб запитати, чи він упевнений. Він відповів, що так, і я швиденько вхопив стейк, поки він не передумав.
Персі зупинився біля нашої камери. Тицьнув у мене розплавленою рукою:
— Еллі ое ее аии.
— Не розумію, — сказав я з повним ротом переважно сирого м’яса, але Персі знову позадкував і вийшов за двері. Він ще раз дзеленькнув своїм дзвоником, а потім замкнув двері засувами: один, два, три, чотири.
— Він сказав, що Келлін хоче тебе бачити, — переклав Хеймі. — Я не здивований. Ти цілий, але ти не такий, як ми. Навіть твій акцент не… — він змовк, очі розширились, наче йому сяйнула якась думка. — Скажи йому, що ти з Уллума! Це подіє! На північ від Цитаделі!
— Що таке Уллум?
— Релігійні фанатики! Вони говорять не так, як інші! Скажи, що ти ухилився від отрути!
— Не маю жодного уявлення, про що ти говориш.
— Хеймі, не кажи того, чого не слід! — вигукнув хтось. — Ти
— Стули пельку, Стуксе! — крикнув Хеймі. — Цей хлопчина буде мене захищати!
Напроти через коридор підвівся Ай і вхопився за ґрати лискучими від жиру пальцями. Він усміхався.
— Може, ти й не божевільний, але ніхто не збирається тебе захищати, Хеймі. Захист жодному з нас не світить.
Для мене сінника не було. Я вже був зібрався забрати в Хеймі — він нізащо мене б не зміг зупинити, — а тоді раптом вразився: та про що я, чорт забирай, думаю, на кого перетворююсь! Я й так уже з’їв його пайку, але її принаймні мені запропонували. До того ж сира кам’яна підлога навряд чи завадила б моєму сну з огляду на те, як я почувався. Я прийшов до тями недавно, пробувши в забутті хтозна-скільки часу, але ніяк не міг прочуматись від сильної втоми. Я попив води з відра, а потім вклався туди, де, як припускав, була моя половина камери.
У сусідній камері сиділо двоє чоловіків: Фреммі та Стукс. Вони були молоді й на вигляд сильні. Не кремезні, як Айота, але сильні.
Фреммі:
— Дитятко йде спатоньки?
Стукс:
— Зовсім змори-и-и-лося?
«Еббот і Костелло[43] з “Глибокої Малейн”, — подумав я. — І треба ж, якраз у сусідній камері. От мені щастить!»
— Не звертай на них уваги, Чарлі, — сказав Хеймі. — Спи. Це з усіма так буває. Після того як побуваєш у руках нічної варти, з тебе наче душу виймають. Вони висмоктують це з тебе. Вони висмоктують твою… як це…
— Життєву силу? — запитав я. Мені здавалось, ніби мої повіки занурили в цемент.
— Точно! Саме це і саме так! І цей Келлін власною персоною припер тебе сюди. Ти, мабуть, справді сильний, бо інакше цей падлюка зварив би тебе, як яйце. Я бачив, як це буває. О так, бачив!
Я хотів запитати, як довго він тут сидить, але тільки щось пробурмотів. Я рухався вниз. Згадав спіральні сходи, які привели мене сюди, і здалося, що я знову біжу ними, женучись за Радар. «Бережись тарганів, — думав я. — І кажанів».
— Уллум, на північ від Цитаделі! — Хеймі стояв наді мною на колінах так само, як тоді, коли я вперше прочумався в цьому задуп’ї. — Не забудь! І ти обіцяв, що захищатимеш мене, цього теж не забудь!
Я не міг згадати, щоб обіцяв йому подібне, але не встиг це сказати, бо провалився в сон.
Я прокинувся від того, що мене термосив Хеймі. Краще за ляпаси. Моє похмілля минуло. Саме так це можна було назвати, і те, як батько ранок за ранком терпів таке під час своїх запоїв, було поза межами мого розуміння. Ліве плече пульсувало від болю: мабуть, я розтяг його, впавши з постаменту; інші болі й ушкодження були набагато легші.
— Що… як довго я…
— Вставай! Це вони! Бережись гнучких палиць!
Я підвівся. Двері з нашого боку коридору відчинились і заповнились блакитним світлом. З нього вигулькнули троє нічних солдатів, високі й бліді в оточенні своїх аур. Скелети всередині їхніх тіл з’являлись і зникали, немов тіні від жалюзі в хмарний вітряний день. Вони тримали довгі палиці, схожі на застарілі автомобільні антени.
— Підйом! — гаркнув один. — Підйом, пора на тренування!
Двоє йшли попереду третього, розкинувши руки, наче проповідники, що вітають громаду на богослужінні. Коли вони рухалися коридором, двері камер з виском відчинялись, сиплючи дощем лусочок іржі. Третій зупинився і вказав на мене:
— Не ти.