Казка полностью

У цьому одному реченні ховалася довга передісторія, і я хотів дізнатись яка. Однак поки що зупинився на тому сірому чоловікові, що шкандибав на милиці.

— Вони йшли від узбережжя…

— Зараз? — прошепотів Хеймі з більшим інтересом.

— І той чоловік дещо мені сказав. Спочатку назвав мене цілим…

— Хіба ж ні? На тобі жодного сліду сірості. Бруду повно, а сірості нема.

— А потім сказав: «Перед котрим з них твоя мати задерла спідниці, щоб у тебе чисте лице було?» Ти не знаєш, що б це могло означати?

Хеймі швидко сів і витріщився на мене широко розплющеними очима:

— Та звідки ж, в ім’я кожного помаранчевого метелика, який будь-коли літав, ти взявся?!

Напроти нас Ай щось пробурчав уві сні й засовався у своїй камері.

— То ти знаєш, що це означає, чи ні?

Він зітхнув:

— Ґаллієни правили Емпісом з давніх-давен, ти це знаєш, еге ж?

Я махнув йому рукою, щоб він казав далі.

— Тисячі й тисячі років.

І знову виникло відчуття, наче в моєму мозку дві мови і вони поєдналися настільки ідеально, що майже стали однією.

— У певному сенсі вони й досі це роблять, — промовив Хеймі. — Вбивця Польоту, будучи тим, ким він є, і все таке… якщо він це й досі він, а не перетворився на якусь істоту з колодязя… однак… де я, блін, зупинився?

— Ґаллієни.

— Тепер їх уже немає, це родинне дерево зрубане… хоча подейкують, що хтось із них ще живий…

Я знав, що деякі ще живі, бо зустрічався з трьома. Хеймі про це розповідати я не збирався.

— Але був час, навіть іще коли батько мого батька жив, що Ґаллієнів було багато. Вони були прекрасні — і чоловіки, й жінки. Такі ж прекрасні, як метелики-монархи, яких винищив Вбивця Польоту.

Ну, не всіх винищив, але й про це я не збирався йому казати.

— А ще вони були сластолюбні. — Він усміхнувся, блиснувши зубами, на диво білими й здоровими на такому виснаженому обличчі. — Ти знаєш, що це означає, еге ж?

— Так.

— Чоловіки засівали своїм насінням все навколо, не тільки в Лілімарі чи Цитаделі, але й на Узбережжі… в Деску… Уллумі… розповідали, що навіть на Зелених островах за Уллумом. — Він хитро усміхнувся. — Але й жінки були не проти маленької пригоди за дверима, як то кажуть. Сластолюбні чоловіки, сластолюбні жінки і коштовний крихітний грабунок, бо чимало простих людей за щастя мають поєднатися з королівською кров’ю. І ти ж знаєш, що виходить із таких забав, еге ж?

— Діти, — сказав я.

— Діти, але не просто. Головне — їхня кров, Чарлі, яка береже нас від сірості. Хтозна, який там принц, придвор­ний чи навіть сам король злягалися з моєю бабусею, прабабусею, навіть із матусею? І ось я — а на мені жодної плямочки сірості. А он Ай, велика мавпа без жодної крапочки, Доммі і Чорний Том — без цяточки… Стукс і Фреммі… Джая й Еріс… Дабл… Булт… док Фрід… усі інші… і ти. Ти, який ні чорта не знає. Це наштовхує мене на певні думки…

— Що? — прошепотів я. — На які думки?

— Та нехай, — сказав Хеймі. Він ліг і поклав одну руку на очі, схожі на синці. — Просто подумай двічі, перш ніж змивати з себе грязюку.

У кінці коридору той, кого називали Ґаллі, проревів:

— Тут є такі, хто хоче спати!

Хеймі заплющив очі.

Я лежав без сну, роздумуючи. Ідея про те, що так звані цілі люди захищені від сірості, спочатку вразила мене і здалась расистською, нагадавши фанатичних дурнів, які розпатякували, що білі люди від природи розумніші, ніж темношкірі. Я вважав, як уже казав, що так звані особи королівської крові нічим не відрізняються від нещасних створінь, які гарують на «Ременях», аби у Верховного Володаря не згасало електричне освітлення.

Але ж треба ще враховувати генетику, чи не так? Мешканці Емпісу могли про це не знати, але я знав. Розповсюдження поганих генів може спричиняти негативні наслідки, а королівські сім’ї якраз дуже успішно їх розповсюджували. Один приклад — гемофілія, інший — аномалія нижньої щелепи, так звана «щелепа Габсбургів». Я дізнався про це не де-небудь, а на уроках статевого виховання у восьмому класі. А чи не може існувати певний генетичний код, який забезпечує імунітет до деформуючої сірості?

Я подумав, що в нормальному світі відповідальна особа прагнула б урятувати таких людей. У цьому ж світі відповідальний — Вбивця Польоту, саме ім’я котрого аж ніяк не викликає відчуття безпеки й захищеності, — хоче їх знищити. Та й сірі люди, мабуть, теж довго не живуть. Можна називати це прокляттям чи хворобою, але воно прогресує. Кінець кінцем хто залишиться? Я здогадувався, що це будуть нічні солдати, але хто ще? Чи Вбивця Польоту оточений групою захищених послідовників? Якщо так, то ким вони правитимуть, коли цілих людей винищать, а сірі вимруть? Яка кінцева мета цієї гри? Та чи й існує вона?