Казка полностью

І ще дещо: Хеймі сказав, що Ґаллієни правили Емпісом з давніх-давен, але «це родинне дерево зрубане». Але він, здавалось, суперечив собі: «У певному сенсі вони й досі це роблять». Чи не означає це, що Вбивця Польоту з… звідки? З дому Ґаллієнів, як у романі «Гра престолів» Джорджа Р. Р. Мартіна, присвяченому опису королівських сімей? Щось тут не так, бо Лія розповідала мені (через свою конячку, звісно), що чотири її сестри і двоє братів мертві. А також її мати й батько, здогадно король і королева. То хто ж залишився? Якийсь байстрюк штибу Джона Сноу в «Престолах»? Божевільний самітник десь у лісі?

Я встав і підійшов до ґрат камери. Трохи далі біля решітки своєї камери стояла Джая. На лобі в неї виднівся криво пов’язаний шматок бинта з плямою крові, яка просочувалась над лівим оком. Я прошепотів:

— Ти в порядку?

— Так. Нам не можна розмовляти, Чарлі. Зараз час сну.

— Я знаю, але… коли почалась ця сірість? Як довго править Вбивця Польоту?

Вона подумала над запитанням. Нарешті сказала:

— Не знаю. Я була дитиною в Цитаделі, коли все це сталося.

Негусто. «Я була дитиною» могло означати, що їй тоді було шість, дванадцять чи навіть вісімнадцять років. Я думав, що сірість могла початись і Вбивця Польоту міг прийти до влади років дванадцять-чотирнадцять тому, через те, що, як сказав містер Боудітч, «боягузи приносять подарунки». Тобто містер Боудітч побачив, що відбувається, роздав друзям сякі-такі гостинці, набрав собі повно золотих гранул і змився. А також слід урахувати, що сказала Дора: Радар була ледь доросліша від цуценяти, коли містер Боудітч був тут востаннє. Саме тоді й збувалося прокляття. Можливо. Вірогідно. Та ще й, ну просто для приколу, я навіть не знав, чи тривалість року в Емпісі така ж, як у нас.

— Лягай спати, Чарлі. Це для нас єдиний порятунок, — вона почала відвертатися.

— Джає, зачекай!

Навпроти мене Айота забурчав, пирхнув і перевернувся на другий бік.

— Ким він був? Перед тим як перетворився на Вбивцю Польоту, ким він був? Ти знаєш?

— Елден, — сказала вона. — Елден із роду Ґаллієнів.

Я повернувся до своєї ковдри і влігся. «Елден», — подумав я. Мені було відоме це ім’я. Кобила Фалада, яка говорила від імені господині, розповіла мені, що в Лії було чотири сестри й двоє братів. Лія бачила нещасне, понівечене тіло Роберта. Другий брат також був мертвий, та вона не розповідала, як це сталось і чи бачила вона його труп. Цей другий брат завжди був добрий до неї, сказала Фалада. Фалада, а насправді сама Лія.

Другим братом був Елден.

Минуло три дні. Я кажу, що три, бо Персі дев’ять разів приходив зі своїм візком напівсирого м’яса, але могло минути й більше часу; в сутінках «Глибокої Малейн», ледь розбавлених світлом газових світильників, важко було вести лік. Весь цей час я намагався скласти докупи історію, яку називав «Падіння Емпісу», або «Становлення Вбивці Польоту», або «Пришестя прокляття». Це було безглуздо, все трималося на клаптиках інформації, якою я володів, але це допомагало якось згаяти час. Принаймні дещицю часу. І в мене таки були ті клаптики, хоч і мізерні.

Один клаптик: містер Боудітч говорив про два місяці, які сходять на небі, але я ніколи не бачив сходження місяців. Я їх взагалі мало бачив. А ще він розповідав про сузір’я, яких земні астрономи зроду не спостерігали, але я помічав лише випадкові зблиски поодиноких зірок. За винятком ефемерного шматочка небесної синяви, який мені сяйнув під час наближення до сонячного годинника, я завжди бачив тільки хмари. Небо в Емпісі — дефіцит. Принаймні зараз.

Ще клаптик: містер Боудітч ніколи не згадував Хану, а я не сумніваюсь, що він би про неї сказав. Я не чув ні від кого імені гігантеси, аж доки не побував у «гуаски».

Але найбільше мене цікавив третій клаптик, що найбільше претендував на розгадку. Містер Боудітч говорив про те, що може статися, якщо люди з нашого світу знай­дуть дорогу до Емпісу — світу, безсумнівно повному незайманих ресурсів, і золото — лише один з них. Незадовго до того, як він зрозумів, що в нього стався серцевий напад, він сказав: «Чи боятимуться вони (тобто потенційні грабіжники з нашого світу) пробудити жахливого бога того місця від тривалого сну?»

Судячи з запису на плівці, справи в Емпісі вже були погані, коли містер Боудітч перебував там з останнім візитом, однак Хана, мабуть, тоді ще не заступила на свій пост. Місто Лілімар було вже безлюдне й «повне небезпек, особливо вночі». Чи він дізнався про це з власного досвіду, наприклад під час останньої експедиції з метою попов­нити запас золота, чи просто почув із джерел, яким довіряв? Можливо, від Вуді? Мені здавалось, що він здійснив останню подорож по золото і що Хани там не було.