Казка полностью

— Хана, — сказав Хеймі. — Та, що охороняє сонячний годинник і скарбницю. Хоча, якщо ти дістався до сонячного годинника, значить, вона уникає роботи. Вбивці Польоту це не сподобається.

Я майже не звернув на те уваги. Мені було дивно, що в Хани є донька, бо я навіть уявити не міг, хто б захотів із нею злягтися, щоб сплодити потомство.

— А ця Руда Моллі, вона… як це… гігантеса?

— Не така, як її мати, — сказав Амміт із кінця коридору. — Але здоровецька. Вона їде до Кретчі побачитись із родичами. Земля велетнів, ага. Ось повернеться, і якщо вхопить тебе, то ти тільки хруснеш у її руках, як сірник. А я ні. Я швидкий, а вона повільна. О, а ось цю Джака точно не знає: я висока в молодості, а коротка в старості. Хто я?

— Свічка, — сказав Джака. — Цю загадку всі знають, дурню.

Я промовив не задумуючись:

— Ось тобі свічка, щоб ліжко освітити, а ось і сокира, щоб голову відрубити[52].

Запала тиша. Потім озвався Ай:

— Господи Всевишній, де ти таке чув?

— Не знаю. Мабуть, так казала мені мати в дитинстві.

— Тоді твоя мати була дуже дивна. Більше ніколи цього не кажи, це поганий віршик.

Трохи далі, в сирому й холодному коридорі підземелля «Глибока Малейн», почав кашляти Доммі. І все кашляв. І кашляв.

Ще через два чи три дні (кажу приблизно, бо час у підземеллі — то не-час) прийшов Персі, щоб роздати нам сніданок, і цього разу то справді був сніданок: крізь ґрати летіли ланки ковбаси щедрими ланцюгами. По дев’ять-десять ланок на ланцюг. Я схопив мій на льоту. Хеймі впустив свій на брудну підлогу, потім підняв і апатично витер бруд. Якийсь час він дивився на ковбасу, потім знову її впустив. Мене вразила його моторошна схожість із Радар, коли вона була стара й помирала. Він знову ліг на свій сінник, підтяг коліна до грудей і відвернувся до стіни. Напроти нас біля ґрат своєї камери навпочіпки сидів Ай і наминав ковбасну вервечку з середини, рухаючись туди-сюди, наче гриз качан кукурудзи. Його борода навколо рота блищала від жиру.

— Ну ж бо, Хеймі, — сказав я. — Спробуй з’їсти хоч одну.

— Якщо він не хоче, кинь її сюди, — запропонував Стукс.

— Ми дамо їй раду з подвійною швидкістю, — сказав Фреммі.

Хеймі перевернувся, сів і поклав свій ланцюг ковбаси на коліна. Подивився на мене.

— А мені треба?

— Краще з’їж, Нікчемо, — сказав Ай. Він уже з’їв дві ланки, по одній з кожного кінця. — Ти ж знаєш, що це значить, коли нам таке дають.

Будь-яке залишкове тепло, яке могло бути в ковбасах, зникло, а середини залишились сирими. Я згадав історію, вичитану в інтернеті, про хлопця, який потрапив до лікарні зі скаргами на болі в животі. Рентген показав величезного глиста в кишках. Через вживання недовареного м’яса, стверджувала стаття. Я спробував забути про це (еге ж, спробуйте таке забути) і почав їсти. Я чудово знав, що означає сніданок з ковбас: тренування, буквально зараз.

Персі вертався коридором. Я знову йому подякував. Він зупинився й покликав мене розплавленою рукою-ластом. Я підійшов до ґрат. Хрипким шепотом у сльозоподібну дірочку, яка тепер була його ротом, він сказав:

— Е ий оося.

Я похитав головою:

— Я не розумі…

— Е ий оося!

Потім він знову рушив до виходу, тягнучи за собою порожній візок. Двері зачинились. Грюкнули засуви. Я повернувся до Хеймі. Він з’їв одну ланку ковбаси, куснув другу, подавився і виплюнув собі в руку. Підвівся і викинув у дірку для відходів.

— Я не знаю, що він хотів мені сказати, — промовив я.

Хеймі взяв наш бляшаний кухоль і потер його рештками сорочки, таким рухом, як людина полірує яблуко. Потім сів на свій сінник.

— Іди сюди. — Він поплескав по ковдрі. Я сів біля нього. — Тепер сиди спокійно.

Він роззирнувся. Фреммі й Стукс відійшли в дальній кінець своєї паскудної квартирки. Айота був поглинений поїданням останньої ковбасної ланки, розтягуючи задоволення. З інших камер чулися звуки чавкання, відрижки й цмакання. Очевидно вирішивши, що на нас ніхто не звертає уваги, Хеймі розчепірив пальці — він міг це зробити, бувши цілою людиною з руками, а не ластами, — і запустив їх у моє волосся. Я відсахнувся.

— Нє, нє, Чарлі. Сиди спокійно.

Він намацав шкіру моєї голови і сіпнув за волосся. Посипались хмари бруду. Мене це особливо не збентежило (проведіть кілька днів у камері, похезайте й попісяйте в дірку в підлозі, і ваші тонкі чуття трохи притлумляться), але все одно було жахливо усвідомлювати, наскільки я брудний. Я почувався другом Чарлі Брауна Піґ-Пеном[53].

Хеймі тримав кухоль так, що я міг бачити своє розпливчасте відображення. Ніби перукар, який показує тобі твою нову зачіску, тільки кухоль був погнутий і пом’ятий, тож це нагадувало криве дзеркало в кімнаті сміху. Одна частина мого обличчя була велика, друга — мала.

— Бачиш?

— Що я маю бачити?