Казка полностью

На цьому хиткому фундаменті з сірників я спорудив хмарочос припущень. Коли містер Боудітч востаннє відвідував Емпіс, короля з Ґаллієнів (якого здогадно звали Джан) і королеву з того ж дому (ім’я невідоме) вже було повалено. Щонайменше п’ятеро їхніх дітей були вбиті. Лія втекла разом з тіткою Клаудією та дядьком чи кузеном (точно не пам’ятаю) Вуді. Лія стверджувала, що її брата Елдена також убито, але зрозуміло, що Лія любила його найбільше з усіх (це вийшло просто з вуст конячки, ха-ха). Чи могло бути так, що Лія воліла б повірити радше в те, що Елден мертвий, ніж у те, що він став Вбивцею Польоту? Чи може сестра повірити, що її обожнюваний брат став монстром?

Чи могло бути так, що Елден також уникнув розправи — якщо саме це тоді сталось — і «пробудив жахливого бога цього місця від тривалого сну»? Мені здавалось, що це найвірогідніше з моїх припущень, через сказане Хеймі: «Відтоді, як Вбивця Польоту повернувся з Темного Колодязя».

Ця легенда могла бути просто міфом — а якщо ні? А якщо брат Лії спустився в Темний Колодязь (як і я спустився в подібний, щоб дістатися сюди) або для того, щоб уникнути розправи, або навмисне? А якщо він спустився як Елден, а повернувся як Вбивця Польоту? Можливо, ним керував бог цього Темного Колодязя. А може, Елден, одержимий тим богом, і був ним? Жахлива думка, але вона мала певний сенс із огляду на те, як усіх — і сірих, і цілих — методично винищували, причому більшість — повільно й стражденно.

Дещо сюди не підходило, але загалом складалась картина. І я ж кажу, це дозволяло вбивати час.

Але було одне запитання, на яке я не знаходив відповіді: що можна з цим вдіяти?

Я трохи роззнайомився з товаришами по ув’язненню, але оскільки ми всі були замкнені в камерах, зав’язати, так би мовити, міцні стосунки не вийшло. Фреммі й Стукс були комедійним дуетом, хоча своїм гумором (чи тим, що за нього видавали) переважно вони самі й тішились, чого не скажеш про решту товариства разом зі мною. Доммі був величезний, але мав характерний «цвинтарний кашель» сухотника, який посилювався, коли він лежав. Другий темношкірий хлопець, Том, був набагато менший. Він мав фантастичний співочий голос, але тільки Еріс могла вмовити його хоч іноді заспівати. Одна його балада розповідала історію, яку я знав. У ній ішлося про маленьку дівчинку, яка пішла провідати свою бабусю, але знайшла вовка в бабусиній нічній сорочці. «Червона Шапочка», яку знав я, мала щасливий кінець, але Томова версія закінчувалась досить похмурою римою: «Вона тікала, та її схопили. Дарма кричала, все одно згубили».

У «Глибокій Малейн» був дефіцит на щасливі кінці.

На третій день я почав розуміти справжнє значення слова схибнутися. Мої товариші по підземеллю, може, й були цілими, однак не кандидатами в «Mensa»[51]. Джая здавалась досить розумною, ще був хлопчина на ім’я Джака, який знав безліч загадок. Але поза тим розмови довкола були безглуздим белькотінням.

Я робив відтискання, щоб розігнати кров, присідав з підстрибуванням і бігав на місці.

— Ви тільки гляньте на цього юного принца, ач як красується, — сказав якось Ай.

Айота був мудаком, однак я пройнявся до нього симпатією. Чимось він нагадував мені давнього приятеля Берті Берда. Подібно до друзяки Берда, Айота був дуже щирий у своєму ідіотизмі, до того ж я завжди захоплювався неординарними тріпачами. Айота був не найкращим із тих, кого я знав, проте все ж непоганим, і хоч я ще був тут без року тиждень, мені подобалось його заводити.

— Подивись-но на це, Аю, — сказав я і підніс руки долонями вниз до грудей. Мої коліна вдарили по них. — Ану, чи вийде в тебе так?

— Це щоб я щось перенапружив? Розтяг м’яз? Щось собі порвав? Тобі б цього дуже хотілось, еге ж? Ти б тоді міг утекти від мене, коли почнеться «Чесний двобій».

— Навряд чи почнеться, — заперечив я. — Тридцять один, більше не буде. А Вбивця Польоту хоче тільки цілих людей. А ось так зможеш зробити?

Я підняв руки аж до підборіддя і продовжив ляскати по них колінами. Мої ендорфіни, хоч і охляли, прийняли виклик.

— Будеш так робити — дупу порвеш, — зауважив Бернд. Він був найстарший з нас, майже зовсім голомозий. Ріденькі залишки волосся були сиві.

Це мене розсмішило, і довелося зупинитись. Хеймі лежав на своєму сіннику й посміювався.

— Тридцять два набереться, — сказав Ай. — Якщо найближчим часом ми не отримаємо когось іще, вони поставлять Руду Моллі. Вона й буде тридцять другою. Ця стерва скоро повернеться з Кретчі, і Вбивці Польоту не доведеться довго дожидатися своєї розваги.

— Тільки не вона! — сказав Фреммі.

— Навіть не згадуй її! — вигукнув Стукс. На їхніх обличчях був однаковий вираз тривоги.

— Я вже її згадав. — Ай стрибнув на ґрати своєї камери й почав їх трусити. Це була його улюблена тренувальна вправа. — Вона ціла, еге ж? Попри те, що ота її здоровенна вахлакувата мати, чортова бабега, гепнулась колись із розкарякуватого дерева й розпанахала мордяку зверху донизу.

— Зачекай, — попросив я. Мене вразила жахлива думка. — Ти ж не хочеш сказати, що її мати — це…