Він нахилив кухоль, і я зрозумів, що моє волосся спереду, де Хеймі струсив бруд, більше не каштанове. Воно стало білявим. Тут, унизу, де навіть не було сонця, яке могло б його вибілити, воно стало білявим. Я схопив кухоль і підніс ближче до лиця. Важко було сказати напевне, але схоже, що очі в мене також змінилися. Замість темно-карих, якими вони завжди були, начебто стали світло-коричневими.
Хеймі обхопив мене ззаду за шию і притяг ближче до свого рота.
— Персі сказав: «Не мий волосся».
Я сіпнувся назад. Хеймі пильно дивився на мене. Його очі — такі ж карі, як колись мої, — були широко розплющені. Потім він знову притягнув мене до себе:
— Ти справжній принц? Той, хто прийшов нас урятувати?
Я не встиг відповісти, як грюкнули, відчиняючись, дверні засуви. Цього разу то був не Персі. То були четверо нічних солдатів, озброєні гнучкими палицями. Двоє йшли попереду, розставивши руки, і двері по обидва боки з виском відчинялись.
— Час тренуватися! — заверещав один дзизкучим, комашиним голосом. — Ну ж бо, народ, гайда всі гратися!
Ми повиходили з камер. Аарон, який тримався осторонь цієї купи марюк, повів мене направо. Ми пішли ліворуч, усі тридцять один, подвійною шеренгою, ніби діти на екскурсію. Я йшов у кінці, єдиний без напарника. Інші двоє нічних солдатів ішли позаду мене. Спочатку я подумав, що приглушене потріскування, як при низькій напрузі, — то моя фантазія, що спиралась на попередні випадки, коли мене торкалась огортальна сила, котра оживляє цих страховидл; але це не була фантазія. Нічні солдати були електричними зомбі. Це мені здалося шикарною назвою для хеві-метал гурту.
Хеймі йшов з Айотою, який весь час штовхав плечем мого кістлявого співкамерника, змушуючи його спотикатися. Я хотів сказати «Гальмуй», натомість із вуст злетіло «Припини».
Ай насмішкувато подивився на мене:
— Хто це помер і зробив тебе Богом?
— Припини, — сказав я. — Навіщо дражнити того, хто є твоїм товаришем у цьому мерзенному місці?
Це було зовсім не схоже на Чарлі Ріда. Той хлопець радше сказав би: «Гальмуй дешеві приколи, задовбав», а не те, що тільки-но вилетіло з рота. І все ж це
— Сер, єсть, сер. Подивимось, як довго ти мною покомандуєш із пелькою, повною грязюки.
І знову повернувся обличчям уперед.
Ми піднімалися сходами. Ще б пак. Коли тебе тримають у буцегарні «Глибока Малейн», сходи стають способом життя. Через десять хвилин підйому Хеймі вже ледве дихав. Ай схопив його за руку й потяг за собою:
— Ходу, ходу, ходу, Нікчемо! Не збавляй темпу, бо татусь дасть прочухана!
Ми вийшли на широкий сходовий майданчик із двостулковими дверима. Один із нічних солдатів, що йшли на чолі цього клятого параду, підняв руки, й двері відчинилися. З того боку був інший, чистіший світ: обкладений білими кахлями коридор із начищеними до блиску газовими світильниками. Коридор являв собою спрямований угору пандус, і коли ми йшли в незвично яскравому світлі (яке сліпило й змушувало мене мружитись, і не тільки мене), я відчув запах, знайомий з десятків роздягалень — хлор: вальки його лежать у пісуарах, а ще його додають у дезінфекційні ванночки для ніг.
Чи знав я тоді, що таке «тренування»? Так, звісно. Чи розумів, чим є так званий «Чесний двобій»? Авжеж. У камерах ми тільки їли, спали й розмовляли. Я був обережний із запитаннями, намагаючись підтримувати легенду, що належу до релігійної громади Уллума, тому більше слухав, ніж говорив. Але мене все одно вражав той спрямований угору коридор, який усім виглядом свідчив про свою належність до якогось сучасного й чудово обладнаного спорткомплексу в одному з тих кампусів, де спорт — це ого-го яка велика справа. Лілімар зруйнований ущент — трясця з ним, весь Емпіс також — і його туди ж, але цей коридор мав пречудовий вигляд, і я був майже впевнений, що те, куди він веде, також має бути пречудовим. А може, й ще кращим. І не помилився.
Скоро по боках замелькали двері, й над кожними горів газовий світильник із ковпаком. На перших трьох був напис «КОМАНДИ». На четвертих — «СПОРЯДЖЕННЯ». На п’ятих — «СУДДІ». Пройшовши повз ці останні двері (все ще бувши хвостовим Чарлі[54], вибачте за каламбур), я глянув на них краєм ока, і «СУДДІ» перетворились на безладне нагромадження рунічних символів, як на водійських правах Поллі, коли Келлін мені їх показував. Я повернув голову на мить, тільки щоб знову побачити напис «СУДДІ», — і на плече опустилась гнучка палиця. Не дуже сильно, але достатньо, щоб привернути мою увагу.
— Ворушись, дитятко!