Попереду коридор закінчувався спалахом яскравого світла. Я рушив за іншими на ігрове поле… але ж яке то було ігрове поле! Я витріщався навколо, як той селюк з Уллума, за якого себе видавав. Я пережив багато потрясінь відтоді, як вийшов із тунелю між моїм світом і Емпісом, але ще ніколи до того моменту мені не спадало на думку: «Я, мабуть, сплю».
Величезні газові світильники в тримачах, схожих на ті, які я вже бачив по той бік палацового муру, облямовували чашу стадіону, яким могла б пишатися бейсбольна команда класу
Більше того, була ніч, хоча для нас день тільки починався. Це мало сенс, якщо наші скелети-викрадачі не могли існувати при денному світлі, але було дивно усвідомлювати, що мої звичні ритми неспання і сну перевернулися з ніг на голову.
Ми перетнули ґрунтову доріжку й вийшли на зелену траву пружного дерну. Я бував на багатьох ігрових полях — бейсбольних, футбольних — схожих на це, але вони ніколи не були ідеально круглими. У яку ж гру тут грають? Важко сказати, але вона має бути дуже популярною, бо спіральні доріжки, які вели сюди, й ряди сидінь, що оточували поле й піднімались аж до круглого краю стадіону, мали означати: це щось таке, що приваблює тисячі вболівальників Емпісу.
Я побачив три зелені шпилі, які здіймались у хмари просто попереду. Праворуч і ліворуч від мене стояли кам’яні башточки. На деяких парапетах між башточками вештались нічні солдати у своїх палаючих блакитних саванах і дивилися вниз, на нас. На шляху до сонячного годинника я міг бачити тільки верхній вигин стадіону, оскільки він був заглиблений у задній частині території палацу.
Десь там — мабуть, біля основ тих трьох зелено-скляних шпилів — були тронна зала й королівські покої. Так само як магазини вздовж широкого Шляху Ґаллієнів, то були місця для найбільших можновладців. Мені здавалося, що це місце важливе для простих людей, і я аж ніби бачив, як вони в ігрові дні стікаються сюди яскравими спіральними доріжками, прибувають з Узбережжя і Деска, може, навіть із Уллума й Зелених островів, несуть кошики з їжею і співають гімни своїх команд або скандують їхні назви.
Гнучка палиця опустилась на мою руку, цього разу сильніше. Я обернувся і побачив усміхнений череп у похмурій напівпрозорій оболонці обличчя.
— Кінчай витріщатись, як останній ідіот! Час побігати, дитятко! Поворушити ніжками!
Айота вивів нашу зграю на кругову доріжку, яка межувала з круглим, божевільно зеленим полем. Решта бігла за ним по двоє і по троє. Хеймі був останній. Не дивно. Над тим, що, на мою думку, було передньою частиною поля, нависала якась простора кімната, схожа на вітальню просто неба; для завершення картини не вистачало шикарної люстри. М’які крісла, як у ложах на бейсбольному стадіоні «Поле гарантованої ставки» в Чикаго, стояли обабіч того, що, очевидно, було почесним місцем. Воно було не таке велике, як трон Хани, в якому вона охороняла задній вхід у палац (ну, коли не їла і не спала), але сидіння дуже широке, а підлокітники — нахилені назовні, наче той, хто мав привілей сидіти в ньому, являв собою тіло розрослої версії вище від дупи. Там було порожньо, але в м’яких кріслах по обидва боки від почесного місця сиділо кілька людей і спостерігало, як ми повз них бігаємо. То були цілі люди в гарному вбранні, тобто не в лахмітті, як більшість із нас.
Серед них — жінка з дуже блідим обличчям, і я вирішив, що то якийсь особливий макіяж. На ній була довга сукня з гофрованим коміром. На пальцях і шпильках виблискували коштовні камені. Усі в цьому люксі пили з фужерів щось схоже на пиво чи ель. Один чоловік побачив, що я дивлюсь у їхній бік, і підняв свій фужер, ніби адресуючи мені тост. У всіх на обличчях був вираз, який я б назвав нудьгою, злегка приправленою помірним інтересом. Я одразу їх зненавидів, як в’язень, котрого дубасять гнучкими палицями, може ненавидіти купку гарно вбраних гультяїв, які вальяжно віддавлюють у м’яких кріслах свої випещені зади, просто перебуваючи час.
«Це місце було збудоване не для таких гівнюків, — спало мені на думку. — Не знаю, звідки я це взяв, але так я думаю».
Гнучка палиця цьвохнула цього разу по моїх сідницях у штанях, що ставали дедалі бруднішими. Обпекло наче вогнем.
— Ти що, не знаєш, що неввічливо витріщатися на своїх володарів?
Я вже почав ненавидіти ті комахоподібні дзизкучі голоси також. Здавалося, ти чуєш не одного Дарта Вейдера, а цілий взвод Дартів. Я прискорився та обійшов Стукса. Коли я його минав, він скрутив мені на пальцях емпісаріанську пташку. Я віддарувався такою самою.
Я протовплювався поміж товаришами з «Глибокої Малейн», отримавши дружнього штурхана від Тома і жорсткішого, не такого дружнього — від трохи карячконогого здоровила на ім’я Амміт.
— Дивись куди пхнешся, уллі, — сказав він. — Тут нема бога, який би тебе захистив. Ти залишив усе це позаду.