Казка полностью

— Вибору тут нема. — Його очі заплющилися, та потім повіки знову повільно піднялися. — Не знаю, що вона мені вколола… у-у! Щось сильне.

Очі знову заплющилися. Я встав і рушив до дверей.

— Хлопче. Як ти кажеш, тебе звати?

— Чарлі.

— Дякую, Чарлі. Я думав, може… дати їй ще один шанс. Не собі… одного разу мені вистачило… життя стає тягарем… от проживеш досить довго, сам дізнаєшся. Але їй… Радар… а потім я постарів і звалився з довбаної драбини…

— Я принесу вам ще фотографій.

— Давай.

Я розвернувся, щоб іти, але він знову заговорив, тільки навряд чи його слова призначалися мені.

— Хоробрий допомагає. А боягуз лише приносить подарунки.

Він замовк і захропів.

Посеред коридору я побачив медсестру, з якою роз­мовляв раніше. Вона саме виходила з палати, тримаючи в руках щось подібне до пакета з каламутною сечею. Побачивши мене, вона накрила її рушником. І поцікавилася, чи були мої відвідини приємними.

— Так, але наприкінці він почав говорити щось дивне.

Вона всміхнулася.

— Так діє демерол. Іди. Тобі пора до школи.

Коли я прийшов до Гіллв’ю, другий урок уже почався і йшов десять хвилин, а в коридорах було порожньо. Я пішов у кабінет узяти записку з дозволом на спізнення в місіс Сильвіус, приємної старенької зі страшнуватим синім волоссям. Їй було щонайменше сімдесят п’ять, звичний вік виходу на пенсію давно в минулому, але вона все ще мала меткий розум і добре почуття гумору. Думаю, коли маєш справу з підлітками, добре почуття гумору — це необхідність.

— Я чула, ти вчора врятував одному чоловікові життя, — сказала вона, підписуючи записку.

— А хто вам розказав?

— Сорока на хвості принесла. Скре-ке-ке. Чутки розходяться, Чарлі.

Я взяв записку.

— Насправді то не я, а собака того чоловіка. Я почув, як вона виє. — Мені вже трохи набридло пояснювати це людям, бо ніхто мені не вірив. Хоча це дивно. Я думав, усім подобаються розповіді про собак-героїв. — А я просто набрав 911.

— Як скажеш. А тепер біжи на урок.

— А можна вам спочатку щось показати?

— Тільки якщо це «щось» швиденьке.

Я вийняв телефон і дав їй подивитися на знімок телевізора містера Боудітча.

— Це ж антена на ньому?

— Роги, так ми називали. — Усмішка місіс Сильвіус дуже нагадувала ту, з якою містер Боудітч дивився на фото Радар та її мавпочки. — На кінчики своєї прикручували фольгу, бо це підсилювало сигнал. Але цей телевізор, Чарлі! Господи! Невже досі працює?

— Не знаю. Вмикати я не пробував.

— Наш найперший телевізор був такий. «Зеніт» у формі тумби. Важкий, аж мій батько підвередив собі спину, тягнучи його нагору сходами до квартири, в якій ми тоді мешкали. Ми ту штуку дивилися годинами! «Енні Оуклі», «Дикий Білл Гікок», «Капітан Кенгуру», «Кролик-хрестоносець»… ох, до головного болю! А одного разу він не хотів працювати, картинка котилася і котилася по екрану, тому батько викликав майстра, і той прийшов з повною валізою трубок.

— Трубок?

— Вакуумних. Вони світилися оранжевим, наче старомодні лампочки. Він поміняв ту, яка зламалась, і телевізор знову запрацював. — Вона ще раз глянула на фото на моєму телефоні. — Авжеж, трубки для такого динозавра вже давно вигоріли.

— Містер Боудітч міг прикупити їх собі на «Ібеї» чи «Крейґслісті», — сказав я. — В інтернеті можна купити будь-­що. Якщо можеш собі дозволити. Та тільки сумніваюся, що містер Боудітч умів користуватися інтернетом.

Місіс Сильвіус віддала мені телефон:

— Біжи, Чарлі. На тебе чекає фізика.

Тренер Гаркнесс того дня на тренуванні налетів на мене, як курка на просо. Або, точніше, як муха на гівно. Бо грав я галімо. Під час відпрацьовування рухів ногами з трьома конусами рухався не в той бік, а одного разу спробував рухатися в обидва боки одночасно і гепнувся на дупу, чим викликав вибух сміху. Відпрацьовуючи подвійну гру, я спочатку збився з позиції, м’яч від гравця на другій базі зі свистом пролетів там, де мав стояти я, і відскочив від стіни спортзалу. Коли тренер кинув мені дриблер[9], я рухнувся до м’яча нормально, але не опустив рукавицю, і м’яч — він котився зі швидкістю ходи — пролетів у мене між ногами. Але останньою краплею для тренера Гаркнесса став бант[10]. Я весь час підкидав м’яч пітчеру, замість кинути вздовж лінії третьої бази.

Тренер вивергнувся зі свого садового пластикового крісла й побрів до основної бази. Його черево розгойдувалось, а свисток підстрибував між чималих цицьок.

— Господи Боже, Рід! Ти схожий на якусь стару бабцю! Перестань пробивати м’яч! Просто опусти биту, нехай м’яч ударить по ній. Скільки разів повторювати?

Він ухопив биту, ліктем відсунув мене вбік і став обличчям до Ренді Морґана, пітчера на тому тренуванні.

— Кидай! І давай сильніше, як мужик!

Ренді кинув щосили. Тренер нахилився і продемонстрував ідеальний бант. М’яч пролетів уздовж лінії третьої бази, дуже гарно. Стів Домбровскі кинувся до нього, спробував зловити голіруч, але не зумів.

Тренер повернувся обличчям до мене:

— Ось! Ось як це робиться! Я не знаю, про що ти думаєш, але викинь це з голови!