До мене пришкандибав Амміт. Охоронці не пішли з нами, а отже, нас нікому було б рознімати, якби він схотів реваншу. Мене це влаштовувало. Я пригнувся, з оголеним торсом, весь у старій грязюці (їй на той час було вже кілька тижнів), і стиснув кулаки. І тут сталося дивовижне. Ай, Фреммі, Стукс і Хеймі стали переді мною в ряд, обличчями до Амміта.
Карячконогий чолов’яга похитав головою і приклав нижню частину долоні до чола, наче в нього боліла голова:
— Нє, нє. Я не вірив, але тепер вірю.
Айота ступнув уперед і затулив Амміту рот рукою, перш ніж той договорив. Другою рукою він указав на решітку, через яку, мабуть, подавали тепло в ті часи, коли цей стадіон — і місто, яке він обслуговував, — ще функціонували. Амміт прослідкував за його поглядом і кивнув. Явно відчуваючи біль, він став переді мною на одне коліно й знову приклав долоню до лоба:
— Прошу вибачення, Чарлі.
Я відкрив рота, щоб сказати: «Без проблем», але вийшло ось що:
— З радістю приймаю твоє вибачення. Підведись, Амміте.
Тепер усі дивились на мене, а деякі (тоді ще не Айота) також приклали долоні до лобів. Не могла ж у всіх боліти голова одночасно — отже, то мав бути салют. Вони вірили в щось абсолютно безглузде. І все ж…
— Помийся, Чарлі, — сказав Ґаллі. Він простяг руку до одного з відер. Еріс взагалі була зайнята чимось, геть мені незрозумілим. Вона йшла нахильці вздовж полиці й лашпотіла попід нею. — Давай. Приведи себе в порядок.
— І волосся теж, — сказав Ай. І коли я завагався, додав: — Усе гаразд. Їм треба побачити. І мені теж. — А потім додав ще: — Вибач, що обіцяв нагодувати тебе грязюкою.
Я запевнив його, мовляв, не образився, не згадуючи, що за своє життя якої дурні тільки не наслухався. Тут ішлося не тільки про спорт; це була чоловіча справа.
Я підійшов до відра й викрутив ганчірку, яка там плавала. Потім умився, помив шию, під пахвами й живіт. І весь час, поки я мився, мені було нестерпно важко відчувати на собі чужі погляди. Коли я помив усе, куди зміг дотягтися, Джая попросила мене повернутися. Потім вона помила мені спину. Дуже обережно промила те місце, де була рана, якою Аарон нагородив мене за мій «тріумф» на кільцях, але я все одно здригнувся.
— Нє, нє, — сказала вона. Голос у неї був ніжний. — Заспокойся, Чарлі. Мені треба очистити рану від бруду, щоб не загноїлася.
Закінчивши, вона вказала на одне з невикористаних відер. Потім провела рукою по моєму волоссю, але тут-таки відсмикнула руку, ніби доторкнулась до чогось гарячого.
Я глянув на Айоту, шукаючи підтримки. Він кивнув. Без зайвих церемоній я схопив відро й вивернув собі на голову. Вода була холодна, аж мені забило дух, але відчуття — приємне. Я пошкріб голову й добряче продер пальцями чуприну, витрусивши купу старого бруду й піску. Навколо ніг натекла бруднюща вода. Знов-таки пальцями я зачесав назад і пригладив волосся. «Відросло, — подумав. — Мабуть, я схожий на хіпі».
Вони витріщилися на мене, всі тридцятеро. Деякі мало роти не пороззявляли. У всіх були круглі очі. Ай приклав долоню до чола та опустився на одне коліно. Решта наслідували його приклад. Сказати, що я був приголомшений, це нічого не сказати.
— Підведіться, — сказав я. — Я не той, за кого ви мене вважаєте.
Тільки я не був упевнений, що так воно і є.
Вони підвелись. Ай підійшов до мене й схопив пасмо, яке впало мені на вухо. Висмикнув його — ой! — поклав на долоню й показав мені. Жмутик волосся, навіть мокрий, яскраво сяяв у світлі газових світильників. Майже так само яскраво, як золоті гранули містера Боудітча.
— А що в мене з очима? — запитав я. — Якого вони кольору?
Айота примружився і мало не тицьнувся носом мені в ніс.
— Усе ще карі. Але вони можуть змінюватись. Частіше їх опускай і не піднімай.
— Тим більше, падлюкам це подобається, — зауважив Стукс.
— Вони це
— Вони можуть зайти до нас будь-якої миті, — сказала Еріс. — Дозвольте мені… вибачте, принце Чарлі, але я мушу…
— Не називай його так! — вигукнув Том. — Ніколи! Ти хочеш, щоб вони його вбили? Чарлі, завжди, чорт забирай, Чарлі!
— Вибачте, — прошепотіла вона, — і вибачте, що це роблю, але я мушу.
Вона назбирала попід полицею липкого чорного бруду — суміші старого жиру й грязюки.
— Нахиліться до мене. Ви дуже високий.
«Авжеж, — подумав я. — Високий, білий, наразі блондин і, може, ось-ось матиму блакитні очі. Хвацький принц просто з диснеївського мультика». Не дуже мені хотілося встрявати в якусь авантюру, та й ситуація була абсурдна. Нівроку собі диснеївський принц — розмазував лайно по лобовому склу й підривав поштову скриньку «чері-бомбою»[58].
Я нахилився. Дуже обережно вона поводила пальцями по моєму волоссю, знову забруднюючи й затемнюючи його. Проте мушу визнати, що доторк її пальців до шкіри на голові викликав у мене легкий трепет. І, судячи з того, як розквітли щоки Еріс, не в мене одного.
У двері загамселили. Хтось із нічних солдатів гаркнув:
— Тренування закінчене! Геть звідси! Хутчіш, хутчіш! Не змушуйте повторювати, дитятка!
Еріс відступила. Вона подивилась на мене, потім — на Ая, Джаю і Хеймі.