— Я не дуже розумію, чому тобі це здається такою необхідністю. Піклуватися про собаку — розумію, це міцва. Але ж Боудітч — чужа тобі людина.
І що на це відповісти? Розказати батькові, що я уклав угоду з Богом? Навіть якщо він виявить тактовність і не розсміється (а він, напевно, виявить), то скаже мені, що такий спосіб мислення краще залишити дітям, євангелістам і наркоманам кабельного телебачення, які вірять у те, що магічна подушка чи дієта зцілить їх від усіх недуг. А в найгіршому разі він може подумати, що я заявляю права на його тверезість, хоча він докладає таких величезних зусиль, щоб її підтримувати.
Але було й дещо інше: це річ приватна. Тільки моя.
— Чарлі? Ти тут?
— Я тут. Можу сказати тільки одне: я хочу зробити все можливе, доки він знову стане на ноги.
Тато зітхнув:
— Він же не хлопчик, який упав з дерева і зламав руку. Він старий. Може вже
Я не думав і не бачив причин починати.
— Знаєш, як кажуть у твоїй програмі? Проживати по одному дню.
Він тихо засміявся:
— А ще в нас кажуть: минуле — це історія, а майбутнє — загадка.
— Чудовий вислів, тату. То що, з бейсболом вирішили?
— Так, але потрапляння в команду штату наприкінці сезону мало б гарний вигляд в аплікаційній формі для вступу в коледж. Ти ж розумієш це, так?
— Розумію.
— А що з американським футболом? Теж думаєш кидати?
— Поки що ні. — Принаймні в американському футболі не треба мати справу з тренером Гаркнессом. — Тренування почнуться в серпні, а до того часу містерові Боудітчу може стати краще.
— Або ні.
— Або ні, — погодився я. — Майбутнє — загадка.
— Так і є. Як згадаю той вечір, коли мама вирішила пройтися до Зіппі…
Він замовк. Я теж не знав, що сказати.
— Чарлі, зроби для мене одну річ. Приходив журналіст із «Віклі Сан», просив твої контакти. Я не дав, але взяв його номер. Він хоче від тебе інтерв’ю про порятунок Боудітча. Людська небайдужість і все таке. Я думаю, варто його дати.
— Та то ж не я його врятував, а Радар…
— Так йому й скажеш. Але якщо в коледжів, куди ти подаватимешся, виникне запитання, чому ти покинув бейсбол, така стаття…
— Я зрозумів. Диктуй номер.
Він продиктував, а я записав у контактах.
— Вечеряти додому прийдеш?
— Одразу, як погодую вечерею Радар.
— Добре. Люблю тебе, Чарлі.
Я відповів, що теж його люблю. Що було правдою. Хороший чоловік мій тато. У нього був складний період, але він його подолав. Не кожному це вдається.
Нагодувавши Радар і пообіцявши повернутися завтра рано-вранці, я подався до сараю. Насправді не дуже хотілося туди йти. У повзучих сутінках прохолодного квітневого вечора та малá споруда без вікон випромінювала щось вкрай неприємне. Але я себе змусив. Став перед дверима з навісним замком і прислухався. Ані шкрябання, ані химерного дріботіння, наче від якогось прибульця в науково-фантастичному кіно. Гатити в двері кулаком не хотілося, тому я себе примусив. Двічі. Сильно.
Нічого. І це було полегшення.
Я сів на велик, поїхав униз пагорбом по вулиці Платановій, закинув бейсбольну рукавицю на горішню полицю шафи, але дверей одразу не зачинив — трохи подивився на ту рукавицю. Хороша гра бейсбол. Нема нічого кращого, ніж прорватися наприкінці дев’ятого інінгу й здобути перемогу, і нема нічого кращого, ніж їхати додому автобусом після виїзду на матч і великої перемоги, коли всі навколо сміються, галасують і дуркують. Тож так, трохи шкода, але насправді не дуже. Я згадав вислів Будди: все змінюється. І вирішив, що в цих двох словах криється велика істина. Ну дуже велика.
Я зателефонував журналістові. Газета «Віклі Сан» була безплатним виданням, у якому декілька місцевих новин і спортивних сюжетів тонули в морі рекламного лайна. Біля дверей крамниці Зіппі завжди височіла кучугура цих газет під табличкою «ВІЗЬМІТЬ ОДНУ» (а якийсь дотепник дописав: «ЗАБИРАЙТЕ ВСІ»). Репортера звали Білл Гаррімен. Я відповів на його запитання, знову віддавши всі лаври Радар. Містер Гаррімен запитав, чи можна сфотографувати нас із нею вдвох.
— Ой, а я не знаю. Треба спитати дозволу в містера Боудітча, а він у лікарні.
— Спитай його завтра-післязавтра. Зможеш? Мені скоро подавати статтю, щоб її надрукували наступного тижня.
— Спитаю, якщо випаде нагода, але мені здається, в нього ще одна планова операція. Мене можуть до нього не пустити, а без його дозволу ніяк.
Я не хотів, щоб містер Боудітч на мене розлютився, а він справляв враження людини, яку легко розлютити. Згодом я подивився в словнику, як називають таких людей, як він. «Мізантроп».
— Зрозуміло, зрозуміло. Дай знати одразу, як щось з’ясуєш. Слухай, а це не ти торік у листопаді забив переможний тачдаун у матчі проти «Стенфорд Преп» у Теркі-боулі?
— Я. Але то ж не був матч типу «Перша десятка Спорт-Центру» чи щось таке. Ми були на їхній лінії двох ярдів, і я просто заштовхнув м’яч.
Він розсміявся:
— Скромник! Я таких люблю. Подзвони мені, Чарлі.