Казка полностью

Я кидаю кістку. Вона вдаряє по відру. Кла повертається, щоб подивитись.

Тут я почав розуміти, і коли ми вийшли з коридору на ґрунтову бігову доріжку навколо ігрового поля, пішов швидше. Я трохи не догнав Кла. Він не дививсь на мене. Його увага була прикута до центру поля, де рядком розкладена зброя. Кільця з мотузками зникли. Дві шкіряні рукавиці з колючими шипами на кісточках пальців лежали на столі, на якому під час тренувань стояли напої. У плетеному кошику лежали бойові палиці, в іншому — два короткі колючі дротики.

Айота не відповів, коли я його запитував. Та він міг це зробити, коли я виходив. Можливо, дивний салют, який він мені віддав, був не салютом. Може, то була підказка.

Коли ми йшли за нічними солдатами до VIP-ложі, пролунали оплески, та я майже не чув їх. Спершу не звертав уваги на глядачів по боках ложі, навіть на Елдена Вбивцю Польоту. Я не спускав очей з Кла. Він обернувся, щоб подивитись на відро, яке котилося по підлозі камери, яку він ділив з Айотою, і на кістку, яку я швиргонув у нього в кімнаті для команд. Кла, схоже, не помічав, що я йду майже поруч із ним, а чому?

«Я знаю його слабкість», — сказав Айота, і тепер мені здалося, що я теж знаю. Ай не салютував мені; він зобразив щось схоже на шори, які надівають коням на очі.

У Кла або поганий периферійний зір, або його зов­сім немає.

Нас привели — ні, пригнали, як худобу, — до місця на біговій доріжці перед королівською ложею. Я став біля Кла, і він не просто скосив очі, щоб подивитись на мене, а повернув голову. Келлін миттю стьобнув його гнучкою палицею по потилиці, залишивши тонку смужку крові.

— Не витріщайся на фальшивого принца, тупий здоровило. Натомість вшануй увагою справжнього короля.

Отже, Келлін знав те, в що вірили інші в’язні. Чи був я здивований? Та не дуже. Бруд міг лише приховувати весь цей час разючі зміни кольору мого волосся, а мої очі вже не були навіть світло-карими; вони були сірими й ось-ось мали стати синіми. Якби Елден не наполіг на повному складі учасників змагань, мене б убили ще кілька тижнів тому.

— На коліна! — заверещав Аарон гидким дзизкучим голосом. — На коліна, ви, стара кров! На коліна перед новою кров’ю! На коліна перед вашим королем!

Петра — висока, темноволоса, з мушкою біля рота, в зеленій шовковій сукні, з обличчям білим, як сир, — аж заходилась од крику:

— На коліна, стара кров! На коліна, стара кров!

Решта — їх було не більше шістдесяти, максимум сімдесят — підхопили крик:

— На коліна, стара кров! На коліна, стара кров! На коліна, стара кров!

Чи розігрувався подібний спектакль перед іншими учасниками? Я так не думав. Це було призначене спеціально для нас, бо ми остання пара дня, зірковий атракціон. Ми стали на коліна, бо жоден не хотів, щоб його дубасили гнучкими палицями чи, ще гірше, глушили аурами наших загарбників.

Елден Вбивця Польоту мав вигляд людини на порозі смерті — «однією ногою в могилі, а другою на банановій шкірці», як сказав би дядько Боб. Це була моя перша думка. На зміну їй поспішила друга про те, що він взагалі не людина. Може, колись був, але вже ні. Його шкіра була кольору незрілої анжуйської груші. Очі — блакитні, величезні, вологі, кожне завбільшки з мою долоню — вибалушувалися з очниць, обтягнутих зморшкуватою, обвислою шкірою. Губи червоні, якісь жіночні й такі драглисті, що аж відвисали. Корона криво й відразливо сиділа на тонкому білому волоссі. Його пурпурова мантія в тонких золотих завитках була схожа на гігантський жупан, що повністю вкривав його, починаючи від брезклої шиї. І мантія справді ворушилась. «Наче під нею він тримав якусь тваринку», — сказала Джая. До того ж вона здіймалась і опадала в кількох різних місцях одночасно.

Ліворуч від мене на біговій доріжці стояла Руда Моллі в короткій шкіряній спідниці, схожій на кілт. Стегна в неї були м’язисті й дебелі. Довгий ніж висів у піхвах на правому боці. Помаранчеве волосся стирчало короткими колючими пасмами, нагадуючи панкуху. Широкі підтяжки тримали спідницю й заодно частково прикривали оголені груди. Вона побачила, що я дивлюсь на неї, і, кривляючись, витягла губи, як для поцілунку.

Вбивця Польоту заговорив здавленим голосом, який зовсім не нагадував комахоподібне дзижчання нічних солдатів. Він ніби говорив крізь горло, заповнене в’язкою рідиною. Ні, такого мерзотного голосу точно більше ні в кого не було. Цю нелюдську моторош неможливо ні сплутати з чимось, ні забути.

— Хто Король Сірого Світу, колишнього Емпісу?

Ті, що сиділи в ложі, й решта глядачів жваво відреагували, вигукуючи єдино можливу відповідь:

— Елден!

Вбивця Польоту зирив на нас зверху величезними яйцепо­дібними очима. Гнучкі палиці опустились на наші з Кла шиї.

— Кажіть, — продзижчав Келлін.

— Елден, — сказали ми.

— Хто скинув монархів із землі й монархів із неба?