Казка полностью

Я вчепився в те, що залишилось від моєї палиці. Тепер її кінець, спрямований на Кла, являв собою мішанину уламків. Дерево було тверде, і якби він нахромився на ті уламки, вони б не зігнулись. Проштрикнули б йому живіт, і він це знав. Я тицьнув у нього, зробивши обманний рух, і коли він одсахнувся, перебіг праворуч навколо нього. Йому довелось повернути голову, щоб я не потрапив у його сліпу зону. Він зробив випад і, я штрикнув його в м’яке передпліччя, віддерши клапоть шкіри, звідки полилась кров на зелену траву.

— Кінчай його! — верещала Петра. Тепер я знав її голос і ненавидів його. Ненавидів її, ненавидів їх усіх. — Кінчай його, ти, здоровенний бридкий громило!

Кла кинувся в атаку. Цього разу я рушив ліворуч, задкуючи за стіл із бойовими рукавицями. Кла й не думав гальмувати. Він часто хекав, аж харчав. Я кинувся вбік, вістря його дротика мало не поцілило мені в шию. Кла врізався в стіл, перекинув його і гепнувся зверху, відламавши ніжку. Він міцно тримав дротик, але мене це влаштовувало. Я підкрався до його сліпої зони, і коли він став дибки, плигнув йому на спину й стиснув стегнами його живіт. Коли він звівся на ноги, я приставив уламок бойової палиці йому до горла. Він учепився в мене ззаду й гамселив по плечах здоровенними ручиськами.

Те, що було далі, нагадувало божевільні перегони на спині. Я мертвою хваткою обхопив ногами його товсту талію, встромивши в горлянку трифутовий уламок бойової палиці. Я відчував кожну його спробу ковтнути. Він почав видавати булькання. Нарешті, не маючи вибору, крім як знепритомніти й здохнути, він бебехнувся на спину, а я опинився під ним.

Я чекав цього — що йому залишалось? — але мені все одно забило дух. Триста з гаком фунтів здатні на це. Він качався з боку на бік, намагаючись розірвати мою хватку. Я тримався навіть тоді, коли перед очима замерехтіли чорні цятки, а вітання глядачів почали відлунювати й долинали ніби дуже здалеку. Єдине, що чулося дуже чітко, це голос дружини Вбивці Польоту, який застрягав у голові гострою голкою:

— Вставай! Розірви його хватку, ти, здоровенна тварюко! ВСТАВАЙ!

Я міг бути розчавлений цією здоровенною тварюкою, але будь я проклятий, якщо послаблю хватку. Я багато відтискався в камері й багато підтягався на кільцях. Я використовував ці м’язи повною мірою навіть тоді, коли свідомість почала гаснути. Я тиснув… тиснув… і нарешті його опір послабшав. З останніх сил я відштовхнув від себе його верхню половину й вибрався з-під тіла. Я повз по траві, волосся нависало на обличчя, я втягав повітря величезними порціями. Здавалося, що не зможу нади­хатись, не зможу заповнити повітрям змучені легені. Перша спроба зіп’ястися на ноги не вдалась, і я поповз далі, задихаючись і кашляючи, впевнений, що цей довбаний Кла, цей довбаний-передовбаний Кла підводиться позаду і я ось-ось відчую, як дротик встромляється між лопаток.

За другим разом я таки підвівся, пробрів по колу, п’яно заточуючись, і побачив супротивника. Він також повз… чи намагався повзти. Більша частина його обличчя була залита кров’ю від мого удару. Те, що я міг роздивитися, було пурпуровим від задушення.

— Кінчай! — репетувала Петра. Крізь її білу машкару проступали червоні плями. Схоже, вона перескочила на другий бік. Потрібна вона мені зі своєю підтримкою.

— Кінчай! Кінчай!

Інші підхопили:

— КІНЧАЙ! КІНЧАЙ! КІНЧАЙ!

Кла перевалився на спину й глянув на мене. Якщо він хотів милосердя, то не я мав його.

— КІНЧАЙ! КІНЧАЙ! КІНЧАЙ!

Я вхопив його дротик…

Він підняв руку й приклав долонею до чола.

— Мій принце.

…і щосили вгородив у нього.

Мені б хотілося сказати, що під кінець я повернувся до кращого в собі. Що шкодував про скоєне. Але це було б неправдою. Думаю, темний колодязь є в кожного, і він ніколи не пересихає. Ви п’єте з нього на свій страх і ризик. Але та вода — отрута.

Мене змусили стати на коліна перед Елденом, його сучкою та іншими важливими особами його почту.

— Гарна битва, гарна битва, — проказав Елден, але якось мимохідь. У нього справді текла слина з в’ялого рота, а з куточків величезних очей сочилась якась гноєподібна речовина — не сльози.

— Носії! Мені потрібні мої носії! Я втомився і хочу відпочити до вечері!

Четверо сірих чоловіків — спотворених, але м’язис­тих — поспішно спустились крутим проходом, несучи паланкін із золотим оздобленням і фіолетовими оксамитовими шторами.

Я не бачив, як він туди сідав, бо мене схопили за волосся й підняли на ноги. Я високий, але Руда Моллі просто громадилась наді мною. Дивлячись на неї знизу вгору, я згадав, що так само дивився на статую, на яку видерся, щоб побачити, як монархи повертаються на нічліг. Її обличчя було бліде, кругле й пласке, як велика таця для пирога, присипана борошном. Очі були чорні.