Казка полностью

— Сьогодні ти бився з ворогом! — прорекла вона. Її голос — оглушливий гуркіт — не тішив вухо, та був кращим за дзижчання нічних солдатів чи булькання Елдена. — Наступного разу ти битимешся з другом. Якщо виживеш, я відчикрижу твій член, — вона понизила голос, — і віддам Петрі. Для поповнення її колекції.

Не сумніваюсь, що герой якогось бойовика зумів би її дуже дотепно відбрити, але я дивився в плескату мармизу, в чорні баньки і не міг придумати, куди її правильно послати.

У кімнату для команд мене супроводжував сам Верховний Володар. Я встиг озирнутися, перш ніж увійшов у коридор, — саме вчасно, щоб побачити паланкін із засунутими шторами, який, погойдуючись, піднімався крутим проходом. Я подумав, що Петра, зі своєю мушкою, всередині разом із Вбивцею Польоту.

— Ти мене здивував, Чарлі, — сказав Келлін. Тепер, коли він скинув з плечей тягар обов’язків церемоніймейстера, його голос звучав розслаблено, десь навіть весело. — А я думав, Кла раз-раз — і відірве тобі голову. Наступного разу ти битимешся з кимось із твоїх друзів. Гадаю, не з Айотою — його прибережемо. Може, з маленькою Джаєю. Чи сподобається тобі можливість зупинити її серце так само, як серце Кла?

Я не відповідав — просто йшов попереду нього похилим коридором, тримаючись якомога далі від високовольтної аури. Коли ми дістались дверей, Келлін не став заходити, а лише зачинив їх за мною. На поле нас вийшло тридцять двоє. Тепер тільки п’ятнадцятеро змогли висловити подив, що ввійшов не Кла, а Чарлі — побитий, але загалом неушкоджений. Ні, чотирнадцятеро. Ґаллі був непритомний.

Якусь мить вони просто дивились на мене. Потім трина­дцятеро впали на коліна й приклали долоні до чола. Док Фрід не зміг стати на коліна, але відсалютував з того місця, де сидів під стіною.

— Мій принце, — сказала Джая.

— Мій принце, — повторили всі.

Ніколи в житті я так не радів, що в Емпісі нема камер відеоспостереження.

Ми змили бруд і кров. Жахіття того дня в’їлося назавжди. Еріс спустила з Фріда штани і як могла промила глибоку рану на стегні. Час від часу вона відволікалась від роботи й дивилась на мене. Усі дивились на мене. Кінець кінцем я попросив їх припинити, бо це мене лякало. Тоді вони почали старанно вдавати, що не дивляться на мене, і від цього було так само погано, якщо не гірше.

Хвилин через десять-п’ятнадцять увійшли четверо нічних солдатів. Їхній командир, махнувши палицею, підкликав нас. Сірих людей не було, тож Ґаллі треба було нести нам самим. Я сіпнувся, щоб узятися за його верхню половину, але Амміт відтер мене плечем. Акуратно.

— Нє, нє. Ми це зробимо разом із великим хлопцем, — очевидно, він мав на увазі Айоту, бо інший великий хлопець тепер був просто купою м’яса, що хололо. — Допоможи доку, якщо хочеш.

Але й цього мені не дали зробити. Зрештою, я ж обіцяний принц. Ну, так вони думали. Гаразд, але якщо не брати до уваги колір волосся й очей, подумалось, може, я просто звичайний сімнадцятирічний хлопець, який саме перебуває в гарній формі, якому пощастило отримати супротивника з обмеженим бічним зором і якому довго вдавалось приборкувати свої найгірші поривання, що врешті й допомогло вижити. До того ж чи хотів я бути принцом у похмурій казці? Зовсім ні. Хотів лише забрати свою собаку й повернутись додому. І дім ще ніколи не здавався таким далеким.

Ми повільно повертались у наші камери в «Глибокій Малейн»: Мерф із пораненим плечем, Джая й Еріс, Амміт, Айота, док Фрід, Булт, Бендо, Мезел, Кемміт, Дабл, Стукс із дуже порізаним обличчям, Квіллі, Окка, непритомний Ґаллі… і я. Шістнадцятеро. Правда, ані док Фрід, ані Ґаллі не зможуть битися в наступному раунді. Ні, їх не знімуть зі змагань — гірше. Виставлять проти супротивників, які їх швидко доб’ють для розваги Елдена й Петри і для поглиблення поверхових знань Верховного Володаря з цієї тематики. Ті, хто в наступному раунді вийде проти Фріда й Ґаллі, по суті, отримають пряму путівку далі. Мерф і Стукс також навряд чи доживуть до того, що в «Березневому шаленстві»[68] було б названо «елітною вісімкою».

Двері в кінці тюремного блоку були відчинені. Ай і Амміт внесли Ґаллі. Потім увійшли Квіллі й Фрід. Квіллі загалом тримав дока так, щоб тому не доводилось ступати на хвору ногу. Хоча Фрід не дуже й ходив; він то опритомнював, то непритомнів, і тоді підборіддя билось об груди. А коли ми зайшли в «Малейн», він сказав таке жахливе, таке безповоротно пропаще, що я ніколи цього не забуду:

— Я хочу до мами.

Газовий світильник у блоці знову випав з отвору в стіні, погас і просто висів на металевому шлангу. Охоронець із розгону запхав його назад у дірку і якусь мить дивився, сердито чекаючи, чи не випаде той знову. Не випав.

— Сьогодні буде особлива вечеря, дитятка! — проголосив ще один охоронець. — Купа їжі, ще й десерт на додачу!